Яскравіші від маків

Могил Невідомому солдату насіяла Друга світова війна, як маку польового по всіх усюдах. Тільки, на відміну від квітки, котра так і зазиває до себе багряною барвою, пам’ятні воєнні знаки з роками, з десятиліттями занепадають. Особливо ті, котрі знаходяться десь на околицях. Але межигірська історія поховань солдатів у братських могилах не така – цілих два пам’ятника бережуть люди.

Щоб знайти першу солдатську могилу в Межигірці, прямуючи дорогою Новомиргород-Шпола, потрібно повернути направо біля колишніх колгоспних територій, де раніше стояли тваринницькі ферми, перетнути двір і пробираючись вглиб лісу пройти приблизно кілометр – зліва на просіці видніється меморіальна дошка.

З’явилася вона тут після Великої Корсунь-Шевченківської битви 1944 року. Загиблих солдатів ховали місцеві. Хоронили безіменно, і лише документи одного бійця – Юхименка Івана Омельяновича 1910 року народження – майже неушкодженими потрапили межигірцям на руки.

До 25-річчя з Дня Великої Перемоги останки, що оберігав лісовий пам’ятничок, вирішили урочисто перенести до Братської могили. Так виник другий пам’ятний знак.

В центрі села споруджувався меморіал; з нагоди урочистостей до Дня Перемоги відшукали рідню Івана Омельяновича. Родичі Юхименка, відвідавши і перше місце поховання дорогого їм солдата, і друге, подякували межигірцям за уважне ставлення до пам’яті про загиблих і попросили лісову могилу не залишати забутою. Аби стежина до неї не заросла, може б її якось вдосконалити чи переробити?

Переоформляти малий меморіал заходилися Феня Краснощок та Марта Іваненко. Вони брали участь в захороненні загиблих червоноармійців в 1944 році. А хтось, десь далеко і близько ховав їхніх рідних – чоловіків, братів, котрі назавжди залишилися в боях та маках.

На замовлення вдови Марти Василівни, як тоді було прийнято, їй виготовили три керамічні фотографії: чоловіка Іваненка Івана Кириловича 1909 р. н.; її старшого брата Ковальського Григорія Васильовича; молодшого з братів – Ковальського Петра Васильовича 1904 р. н., він загинув на фронтах у1942-му.

Григорій Ковальський – герой нашого краю, тому що під пильним зором ворога стати партизаном наважувалися дійсно сміливі.

Родинна хата Ковальських, в якій хазяйнував Григорій Васильович, стояла першою від лісу. Прибивалися до будинку партизани зразу за провізією або ж задля можливості переховатися в надійному місці. Межигірець тримав зв’язок з кавалерійським партизанським зєднання Михайла Наумова. Ці браві лісовики свого часу виконали нечувану операцію – викрали та вбили в Котовці 8 березня 1943 року гебітскомісара Гінца.

До трагічної загибелі Григорія Ковальського призвело просочення інформації. Німці зловили та взяли в полон поблизу села Нечаєва партизанів, котрі й «розкололися» під час допитів.

На златопольській шибениці разом з братом Марти Іваненко того дня висів і мартоніський партизан – Григорій Миронович Некора. Останній був зв’язковою ланкою між партизанами Наумова та Калашника.

Марти Василівни немає в живих. Але до її солдатів все одно навідуються. На поляні чисто, не насмічено. За традицією біля могилки покладено цукерки. Квітами вшановано загиблих межигірців.

Маленька Маша, котру зі старшим братом Едуардом привів дідусь до меморіалу все випитувала: де ж ті солдати? Так багато про них розповів дідусь Михайло, а ніде їх не видно!

Їх видно. Залишили слід вони в серцях близьких, для котрих кожна квітка маку – краплина рідної крові. В народі кажуть, що в місцях найкривавіших боїв ця польова квітка не переводиться й досі.

Ірина Правиленко.   (NB)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017