Волонтер, який мандрує сам по собі

У родині Володимира Любарського з Турії – троє учасників АТО та один волонтер. У 2014 році на Сході воював сам Володимир, зараз – двоє синів, 21-річний Роман та
20-річний Ігор. А тато, колишній атовець, перекваліфікувався й зараз доставляє вантажі як тим бригадам, де служать його діти, так і іншим.

Починалася його історія волонтерства, напевно, ще до цієї неоголошеної, але від того не менш гарячої війни – чоловік привіз допомогу на Майдан у лютому 2014. Як заїхати до наметового містечка, було незрозуміло – і силовики не пропускали, й Київ був незнайомою територією.

Тоді я зрозумів, що громада – велика сила, – зазначає Володимир, – бо коли машина заглохла, то хлопці, які стояли на Майдані просто взяли її й перенесли
через всі кордони.

А потім почалася антитерористична операція. І Володимир Любарський не відсиджувався. І тоді ж зробив перший волонтерський рейд.

Я восени чи на початку зими потрапив у лікарню, – лежав у нас, в Новомиргороді. – І я знав, як тяжко приходиться хлопцям, тому з лікарні на пару днів відпросився, зібрав матеріальні ресурси – і поїхав. Досі забути не можу, як здорові чоловіки плакали, коли я витягнув з машини мішок валянків – бо воювали тоді, вже взимку, у калошах на босу ногу.

А коли демобілізувався, то написав у фейсбуці в одній з волонтерських груп, що готовий відвезти зібрану допомогу солдатам. І досить швидко мені зателефонували. Так я почав досить регулярно доставляти зібрані передачі – третій полк, 57 бригада, Айдар, Дніпро-1…

Був у Дзержинському, Майорському й Широкіному. Люди самі обирають, куди треба привезти і кому передати зібране. Пропоную, якщо є бажання, проїхатися зі мною. Люди, які передають матеріальні цінності, мають право вручити їх особисто, та чимало знайомих довіряють, для них досить фото, тим паче, що на світлинах – тільки рядовий склад, ми жодного разу не розвантажували привезене біля штабів, завжди везли на першу лінію.

Важко буває не там, на передовій. Найважче, тут, коли знаходять люди, які говорять: «Ну, він же своїм дітям везе передачі! Чому ще хтось має щось принести й докласти у цю передачу?». Хочеться відповісти таким людям: «Не дай Бог вам до своїх дітей так возити подарунки, як я до своїх вожу, і радіти, якщо на Новий рік ми можемо зустрітися у бліндажі». І додати, що якщо машина доставляє дві тонни, то мої сини стільки не з‘їдять.

Є такі жителі району, яким треба в ноги поклонитися за те, скільки вони підтримують армію. Наприклад, пам‘ятаю, як свого часу Василь Гаркавий з Оситняжки зарізав двох поросят, дав бетон меду і солярки на дорогу. Одна з крайніх поїздок відбулася за підтримки фермера Власенка з Панчевого – він дав солярку та гроші, жителі Панчевого та пенсіонери Златополя зібрали матеріальну допомогу.

Бувають і такі, хто приносить допомогу, але просить про те нікому не розказувати. Хто зі скромності, а хто через те, що боїться, чи не вилізе це колись боком.

Маю сказати, що й до волонтерів ставлення буває специфічним. Наприклад, мене виключили з товариства мисливців через кляузу, що нібито я стріляв по людях. Одна з причин такого ставлення – я сам по собі. Я просто доставляю вантажі. Один раз залишився на 10 днів у зоні АТО, щоб допомогти солдатам поремонтувати техніку.

Багатьох волонтерів та активних учасників АТО стараються розібрати по різних партіях. Але ми сильні тільки тоді, коли разом, якщо стравити між собою солдат і волонтерів – з того нічого доброго не буде. Тому я не хочу йти в політику і підтримую стосунки з усіма, з ким пересікався на Сході – дуже багато хлопців з усієї області влітку приїжджають до мене на ставок.

Я переконаний, що треба зробити все для того, щоб соціальний захист учасників АТО не перетворився на привід для соціального приниження. У мене у дворі три атовці – і ми не користуємося жодними пільгами. Це принципово, бо ми не хочемо закладати підвалини конфлікту у суспільстві. Я бачив, у що виливається внутрішній конфлікт – там, на Сході. Міста без чоловіків, які хто втекли, хто на «заробітках», кого СБУ відловлює, а жінки щодня просять українську армію не залишати їх. Бо там, де наших немає, все значно гірше. Церкви, на яких живого місця немає після артобстрілів. Будинки, які зникають до наступного візиту. Це зовсім недалеко. Я можу показати всім бажаючим.

Нам випало жити в час випробувань. І триматися треба так, щоб коли вони закінчаться, не соромно було дивитися в очі дітям та онукам.

За NB.

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2018