Ці місця вже ніколи не будуть такими

– Ізя Ямпольський торгував у буфеті, – розповідає Михайло Захарович Бережний. – Основну частину його клієнтури складали шофери і трактористи, що вже відпрацювали свій трудодень. Голодні та потомлені, вони швидко хміліли. Ізя ніколи не поспішав з ними прощатися, в нього завжди знаходився аргумент на користь того, аби клієнт посидів ще трішки. І ось настає час оголосити рахунок компанії трактористів, що вже добре муркочуть, очікуючи Ізіного вироку. Буфетник орудує рахівницею, миттєво обраховуючи трударів.

Пиво брав? Брав – повторює, як талмуд перший. Пиво брав? Брав – каже другий. Пиво брав? Не брав! Треба було брать, накинув кісточки Ямпольський і оголосив вартість посиденьок. Згадую цей випадок завжди, коли підраховуємо домашні витрати.

Куди вони всі поділися – скорі на слово, але мудрі ремісничі-каретники, лікарі, вчителі, весь той Мойсеєвий рід, що заселяв майже кожну златопільську вуличку?

Наше місто ніколи не буде таким, як до початку Другої світової війни. Розстріляно, закатовано, повішано, закопано і навіки забуто чимало люду.

Знову повертаємо до воєнного минулого 11 березня, в День визволення Новомиргородського району. Та минуле нагадує про себе значно частіше. Місця окроплені людською кров’ю знаходяться поруч з нами до цих пір.

Найбільше в місті полягло місцевих підпільників та городян-євреїв.

В колодязь штабелями

Бережний Михайло Захарович маркшейдер за освітою, у вільний час збирає відомості про історію міста та навколишніх сіл. Особливої його уваги удостоєна окупація Златополя німцями в 1941-1944 роках. Справа життя Михайла Бережного допомагає і в трактуванні фактів історичних:

– Старожили розповідають, що златопільські колодязі сягають глибини в сорок, а то й дещо більше метрів. І це не дивно, – зазначає Михайло Захарович. – Дібратися води досить непросто. Так, для водонапірної башти Рожновського (технічний термін) у 1983-84 роках буровим станком для Златополя пробурювали четверту свердловину біля нового приміщення РЕМу. Попередні були замулені і не виконували своїх функцій в повному обсязі. За даними стратографічної колонки по розрізу свердловини, до граніту бурити треба 68 метрів, а до води – 72 (останні чотири метри в тріщинуватому граніті).

Як далі пояснив пан Бережний, весь Златопіль стоїть на покладах бурого вугілля, перший пласт починається в середньому на глибині сорока метрів, потужністю п’ять метрів. Потім півтора метри крупнозернистого піску і ще один п’ятиметровий пласт вугілля.

Забір води можливий у межах півтораметрового пласта піску, а також під нижнім пластом вугілля. Воду з глибини 20-25 метрів через жорсткість важко назвати навіть технічною. Треба було рити, як мінімум, до другого шару крупнозернистого піску. Таку воду можна було використовувати на будь-які потреби.

– Тож колодязі дійсно були дуже глибокі, – коментує маркшейдер. – Мали значні розміри, бо обкладалися по стінках дерев’яними зрубами, а не як тепер – бетонними кільцями.

Констатуємо лиш те, що німці широкі і глибокі колодязі використали на свій розсуд. Тіла розстріляних євреїв скидали штабелями на дно, засипали гноєм та сміттям і знову скидали тіла. Проробляли так з одним колодязем по декілька разів.

Чотири людомогильника знаходяться на єврейському кладовищі, розкидані вони і по всій території колишнього райцентру.

Про тих, кого труїли вихлопними газами у підвалах відомо – понад 150 чоловік, їх навіть перезахоронили у братських могилах на території єврейського кладовища. А зелені, з оградками, колодязі мовчки бережуть відповідь на питання: то скільки ж людей тут заховано?

Вокзал вічного прощання

Один з перших колодязів смерті розташований на внутрішньому дворі німецького поліцейського відділку, приміщення якого обрано з урахуванням зручності. Відділком стала нинішня аптека. Для тортур знадобився й закритий двір. А шибеницю облаштували на видноті, через дорогу – на площі теперішнього автовокзалу.

Виходить, що колись це місце було не просто для зустрічей і розставань. На вокзалі прощалися з життям. Привселюдно вішали місцевих партизанів Межигірки, Мартоноші, Турії та Листопадового.

Про наших підпільників йдеться в праці Ірини Омельчук «Рідний край». Імена героїв та імена зрадників залишилися відомими. Як і прізвище начальника фашистської поліції – Ляханського. В головного поліцая були свої особисті рахунки з єврейською нацією. В часи, коли доноси були частішими за «добридень», на Ляханського до НКВС доніс єврей-співробітник, з котрим разом працювали на пошті. Громадянин-начальник не забув про «послугу старого друга» і чекав тільки слушної миті. Першими ж його діями в місті стали розстріли, в тому числі – сім’ї донощика. Свідки розстрілу переказують, що Ляханський увірвався в дім єврея з автоматом напоготові. Сам викосив всіх без розбору – і старих, і малих.

Не мальовничі яруги

Грушевий яр, який в історично-краєзнавчій літературі також називають Туріянським, стоїть в одному ряду з іншими масовими єврейськими похованнями. Полонених ставили на сході пагорба і розстрілювали з кулеметів. Вони падали в бурякові траншеї і особливо довго над прикопуванням трудитись не доводилось.

Про інший яр – Лип’янку – мало хто знає, але злочини, вчинені в ньому, від цього не меншають. Сюди німці зігнали євреїв для роботи на господарському дворі. Серед іншого, дали завдання викопати велику криницю. Коли сезон закінчився і робоча сила стала непотрібною, людей поставили шеренгою і розстріляли. Мертвих скидали у колись викопану ними ж криницю.

Від цих жахіть поодинокі історії порятунку видаються ще ціннішими.

Коли темрява стала такою, що хоч око виколи, до хати Колісників у Межигірці хтось пошрібся в шибку. Жінка відчинила. На порозі стояв молоденький хлопчина увесь в крові та землі. Йому дивом вдалося заховатися від німців. Коли вони обходом перевіряли яругу на мертвий-живий після розстрілу, то не помітили хлопця під грудою тіл.

Ну чим йому могла допомогти мати-одиначка? Її діти значно менші за нього віком, говір він має специфічний, ще й картавить. Дала сіромасі одяг і пообіцяла про воскреслого нікому не говорити. Більше його не бачили. Але й така допомога ставала рятівною.

Розстрілу вдалося уникнути цілій сім’ї Могилєвських. Вся родина, включно з однорічним малюком, утікла з єврейського гетто (нинішній інтернат по вулиці Дудченка), сховалася на горищі. Вночі конюх вивіз Могилєвських у безпечне місце – в село Турію. Старшому з синів – Фімі – тоді було шістнадцять. Так само, як і іншим, йому довелося викреслити частину свого життя, забути про переслідування, а заховані документи (адже у гетто всім наказали з’явитися з цінними речами й документами) повернулися до нього через багато років після війни.

Фіму Могилєвського старші городяни можуть пам’ятати, як працівника рентгенкабінету тубдиспансера. На початку 60-х років під час ремонту будівлі дитячого будинку один з мешканців Златополя – Микола Володимирович Бондаренко – знайшов запилену коробку. В ній виявились старі документи. Коли їх віддали власнику, в нього трусилися руки. Фіма не міг стримати сліз, цілував папірці, в тому числі – свій старий комсомольський квиток. З цих паперів до єврея озивалося минуле.

Погодьтеся, ці місця ніколи не повинні побачити таке ще раз.

Ірина Правиленко (NB), фото small-ua.livejournal.com

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2019