Свідки не мовчатимуть (бувальщина єврейська)

Дійовими особами цієї оказії стали мертві, живі і пара волів.

Всім вам, шановні читачі, відомо, що згідно історичних записів в нашій окрузі з кінця сімнадцятого століття і до 1788 року (вважайте цілих сотню літ) панствували великі польські магнати князі Любомирські.

Їхні маєтки і землеволодіння розтяглися від Балти – тепер місто в Одеській області – і далі на схід майже до самого Дніпра. В тодішньому Гуляйполі, що потім став Златополем, була одна із резиденцій названих князів. Але мова піде зовсім не про Любомирських, а про тих євреїв, яких магнати свого часу завезли з Польщі, і котрі так густо засіялися при Любомирських в місті Гуляйполі і по навколишнім селам.

В Гуляйполі було три кладовища. Одне – православне, знаходилося в північно-східній частині міста, функціонує і зараз. Друге кладовище, розміщене на південно-західній околиці, було для католиків. На ньому хоронили поляків, до того ж не лише місцевих, а й тих, що жили в населених пунктах різної величини неподалік. Кладовище це зруйнували в сімдесятих роках двадцятого століття.

А ось третій цвинтар був єврейським. Знаходився в південно-східному районі Гуляйполя. Цвинтар діє і тепер. Але поховання там
проводяться дуже рідко, оскільки євреїв у наших краях майже не залишилося. Єврейське кладовище має значні розміри. Згідно канонам, вірян – чоловіків та жінок – ховають не змішано, а по різні сторони: зліва і справа.

Померлих євреїв хоронити звозили з навколишніх сіл саме на це кладовище, адже на місцевих сільських кладовищах православні
священники не дозволяли хоронити іновірців.

Отож, щоб доправити тіло покійника до кладовища, рідня наймала якогось сільського чоловіка з волами та підводою і за договірну плату місцевий дядько чи дід завозив померлого до гуляйпільського кладовища з таким часовим розрахунком, щоб встигнути до заходу сонця тіло небіжчика, оповите простирадлом (так велить їхня традиція), опустити в могилу.

Так ми і підійшли до суті – до бувальщини.

В селі Водяному, що тепер знаходиться в складі Шполянського району, помирає корчмар Мортко. Рідня домовляється з дідом Іваном – тутешнім власником волів, щоб він своїм транспортом завіз покійника в Гуляйпіль на цвинтар.

На другий день Мортка поклали у віз і дід Іван потихенько рушив у напрямку місту. Дорога неблизька і далеко не скрізь рівна. Віз коли-не-коли гойдався зі сторони в сторону, і дід Іван, сидячи попереду, дрімав, або й геть гнувся від сну – роки своє беруть.

Тихий пасажир Мортко тим часом по слизькому сіну, яке завбачливо постелили на дно воза, підсовувався до візника і штовхав того ногами в бік. Дід мовчки відпихав Мортка назад і вони так само спокійно їхали далі. Такі нехитрі витівки Мортка траплялися разів три або і чотири.

Аж раптом дід прокинувся від того, що хтось штовхнув його у плече!

– А це що за трясця! Тру, т-р-у…

Волики стали. Дід неспішно почав обертатися назад і… свят, свят, свят… Рука з пужальном машинально хрестила отетеріле чоло.

Перед дідом на повен зріст стояв Мортко!

Бувалий візник ще кілька раз перехрестився правою рукою, а лівою так само перехрестив вишневим пужальном по голові і по плечах Мортка. Але хресні знамення на Мортка не діяли – небіжчик стояв, як вкопаний!

Тіло діда від страху терло і дерев’яніло. Розум і свідомість покидали немічну голову. Дід Іван упав додолу, закотився під віз, затих, захолов каменем.

Невідомо скільки часу минуло. Тепло поволі поверталося у тіло діда Івана. А разом з теплом поверталася і зовсім непевне усвідомлення того, що відбувається. Дід відірвав голову від землі і очима став зиркати навколо себе.

– Так, так. Ноги, ноги і ще раз ноги. З копитами?! Ага. Це ж воли. Колесо, колесо. Над головою віз. А чого це я під возом? Віз, віз. А на возі ж хто?!

Голова діда знову упала на землю. На спині виступив холодний піт. Страх знову танцював у голові.

– А на возі… А на возі стоїть Мортко! А хай йому трясця!

Пройшло ще трохи часу. Іван поволі таки приходив до тями. Став знову оглядатись навколо себе.

– Так. Ноги, ноги. Це воли. Колеса, колеса. Віз. Я під возом. Так знову ноги. Воли. Колеса. Віз. Колеса, колеса. Тут щось не так. Щось не так. А чого це одне колесо біле?

У голові діда щось шевелилось, кипіло. Шевелилось і на голові під брилем. Але нічого розумного, конкретного в голову так і не приходило. Раптом майнула дещо непевна, кульгава думка. Дід потихеньку викотився з під воза і, не підіймаючи погляду, щоб ненароком не побачити на возі Мортка, став обходити навколо. Колеса, колеса. Ось і це – біле.

– Ага! Так і є! Так і є, як я і подумав!

Дід не міг заспокоїтися. Все кляв і кляв біду, що трапилася з ним. Поволі відходив від воза в напрямі волів. Вийшов наперед. Вперся головою в ярмо і широко розкинувши руки, обійняв волів.

– Волики мої рідні! Волики мої милі, братики сивочолі! Давайте мої волики потроху назад.

Дід легенько постукав пужальном по ярмі. Воли поступилися назад. Раз, вдруге, а потім ще і ще. Переляканий Іван підняв голову, глянув поверх ярма на віз. Мортко поволі опускався і знову лягав на дно воза. Ось він уже і зовсім улігся.

Душа старого Івана ставала на місце. Він знову відчув свої руки і ноги. На голові під брилем чуприна хоч і змокла, але вже не шевелилася, і не стояла дибом. Дід попрошкував до того клятого четвертого, білого колеса.

Та сама невірна, але перша думка була дійсно істинною – коли Мортко совався по дну воза вперед і дід його відштовхував назад, мабуть, і розсотався на ногах Мортка вузол, яким було зв’язане біле простирадло, що огортало тіло покійника. Один край простирадла просунувся в щілину між дном воза і полудрабком, якийсь час ментилявся і терся об обід колеса, поки не зачепився за дерев’яну спицю чи за сам обід. В процесі руху колесо прокручувалося, край простирадла намотався на колесо, натягуючи все полотно тканини, тим самим тягнучи за собою і закутаного Мортка. До миті, аж поки Мортко не став на повний ріст.

Що залишалося дідові? Дід поволі звільнив край простирадла, знову щільно і міцно зв’язав ноги Мортка і поїхали вони далі: ледь живий, трохи не воскреслий і пара волів. Та дід Іван вже частіше оглядався назад, на всяк випадок мацав Морткові ноги.

Після полудня дід Іван зі своїми волами і Мортком таки дібралися Гуляйполя. У місцевих людей напитав старий, де ж той іудейський цвинтар. Біля воріт стояла горстка морткової рідні. Дід мовчки здав їм Мортка, мовчки рушив у зворотному напрямі.

Євреї ж на руках з Мортком підтюпцем побігли до розкопаної ями, поховали покійника, прочитали коротку молитву – час квапив. Кинули на прощання по жменьці землі і так само підтюпцем побігли за ворота кладовища. Там помили водою руки і направилися їсти круто зварені поминальні курині яйця (такий вже у них звичай).

Дід благополучно добрався додому. Мовчав. Нікому не промовив і жодного слова про свою пригоду. Але якимось чином все випливло на люди. Мовчав же тільки дід. А свідки? Свідками залишалися його ріднесенькі і милі волики. Що не трапляється, бувають же і такі випадки, коли воли між собою про людське-мирське гомонять.

Михайло Бережний.   (NB)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017