Спільна справа. Історія одного звільнення

Багато років живе у нашому місті Одна жіночка, працювала в комунальному підприємстві двірником. Працювала двадцять років. Її робота всіх задовольняла, бувало, що хвалили, бувало давали премії, а коли й просто за спасибі. Ніяких претензій за всі роки роботи. Працювала і в жару, і холод. Траву косила, сніг відкидала і багато всього іншого – що начальство скаже. Без нарікань, без скарг.

Хоча життя не так склалося, як бажалося. Овдовіла. Зі здоров’ям негаразди, онук хворий потребує постійного догляду та лікування. А гроші мізерні отримувала, на прожиття ледве вистачало, а про лікування і мови не було. От вона і отримувала допомогу від держави у вигляді субсидій на комунальні послуги.

Прийшла пора і цього року субсидію отримувати. Пішла жінка її оформляти, а їй і кажуть, що вам субсидії не буде, тому що у вас немає відрахувань до пенсійного фонду. А для неї це крах, катастрофа, ще страшніша ніж урагани над Америкою! Платити нема з чого. На харчах вже і так нема як економити. Виходить або не їсти, або не грітися. Та як це пояснити тринадцятирічному хворому онуку?

Пішла вона до свого керівника вияснити, як воно так сталося. Той направив до свого. Так і до найстаршого дійшла. А той “послав”… уже в зворотному порядку. Нехай на місці розбираються…

Розібралися. За десять днів дві догани і звільнення. Фактично все своє трудове життя жінка пропрацювала на цьому підприємстві. Залишилося до пенсії шість років. Крім того підприємство не сплатило за працівницю до пенсійного фонду внески, тож додатково в неї украли іще шість років стажу, і напередодні опалювального сезону звільнили, залишивши без засобів до існування та підірваним здоров’ям і хворим онуком.

Ось так просто, жорстоко, без докору сумління. Нема працівника – нема проблеми.

І звільнили за те, що вона нібито щось десь не скосила. Двадцять років косила так, а на двадцять перший – на тобі. При тому, як розповідає жіночка, у зв’язку з технічним прогресом, перейшли на мотокоси. Але ж ні її, ні її колег не навчали ними користуватися, не проводили інструктажу, відповідно ніхто не мав і допуску до роботи з ними, тому і косити вони не мали права. Тож наймали за свої ж мізерні зарплати тих, хто умів ними користуватися. А часто і руками виривали бур’яни.

Тому і звільнення досить дивне. Звільнили за те, що вона не мала робити. Крім того, знову ж таки, як у листі до редакції написала звільнена працівниця, бензину, який видавали для косіння, не вистачало, тож працівники писали заяви, щоб з їхньої зарплати вирахували кошти на бензин. У минулому році на п’ять літрів, у цьому році обійшлося чотирма. Мастило і волосінь для коси також купували за свої кошти.

Як бачите, підприємство економило кошти як могло. Та все ж таки обізнаністю своїх процівників переймалося, тому переплатило жінці та, як вона сказала, іншим працівникам без їхнього відома по дві місцеві газети. Відразу попереджаємо – наша газета в цей перелік не потрапила. А це за приблизними розрахунками порядку 10 ООО грн. І все б нічого, та підприємство банкрут і сплачує борги всім фондам. А цієі суми вистачило б, щоб погасити заборгованість до пенсійного фонду на одну людину за один рік, ще і залишилося б трохи. Тоді б жіночка отримала субсидію тихо і мирно, та не було б судової тяганини, адже вона звернулася до суду на захист своїх справ.

Якісь неадекватні пріоритети на цьому Підприємстві. І ким вони визначаються, з ким обговорюються? Підприємство ж комунальне.

Звернулася жіночка на захист своїх прав і до голови облдержадміністрації Сергія Кузьменка, який проводив особистий прийом у Новомиргороді. Вислухавши її та туманні пояснення представників комунального підприємства він лише зауважив: “Чому ви ображаєте жінку“. Тут же зателефонував до міського голови і попрохав його владнати цю ситуацію та вирішити питання працевлаштування звільненої жінки. Адже підприємство знаходиться в управлінні міської ради.

На початку тижня жінка приходила до редакції. На той час ніхто з нею не зустрічався і ніяких пропозицій не надходило. Чи щось змінилося до кінця тижня, на жаль, ми цією інформацією не володіємо.

Ось така непроста історія. Як вона завершиться, покаже час, і продовження обов’язково буде надруковано в газеті.

Читаючи рядки листа, постійно закрадається думка, що ж ми за народ такий, ображаємо свій люд, а перед іноземцями лестимося! Ображаємо бідних, знедолених, безпорадних. Зневажаємо їх, принижуємо іхню гідність. Змушуємо іх боятися, під страхом втрати роботи змушуємо їх мовчати, адже ніхто з працівників не замовив слово за свого колегу. Де той, майже міфічний, профсоюз, який бореться за права працівників, де трудовий колектив? Де всі ми? Чи так само чогось боїмося? Боїмося звільнення, боїмося зіпсувати стосунки, боімося сильного, бо ніхто, як і ми цього разу, не вступиться за нас, боїмося сказати навіть слово, щоб не образити. Бо ми такі ж слабкі і безпорадні перед спесивими, пихатими, владними, як і ця жіночка. І нас це влаштовує. Але жити ми хочемо краще, при цьому нічого не змінюючи, а просто зайнявши місце сильного з правами рабовласника. Тоді хто ж ми, які ми?

Я не називаю імен, назви організацій, тому що це фактично типова історія, яка може статися на будь-якому підприємстві і будь з ким. І ця історія про нас з вами.

А ще приведу кілька рядків з листа, в якому жінка зверТтається до кривдників:

Ви кожного дня пам’ятайте, що людина, яка несправедливо, жорстоко образила сироту чи вдову, буде чекати не людської кари, а кари Божої. Мені дуже прикро, але мені шкода не себе, а таких нелюдів“.

А також жіночка просить правової допомоги у всіх, хто може їй допомогти, навіть доброю порадою. Тому що руки опускати перед такою несправедливістю вона не збирається.

Все, що стосується цієї ситуації, можна дізнатися та запропонувати шляхи її вирішення і допомогу у нас в редакції газети Новомиргородщина”.

Юрій Стоянов. (Новомиргородщина)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2018