Пам’ятати, щоб більше ніколи…

Пам’ять – нескінченна книга, у ній записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: голод, голодомор.

1933 рік. Плани хлібозаготівель були нереальними і спричинили в 1932 -1933 роках голодомор. У листопаді 1932 року секретар Київського обкому КП(б)У Демченко називає Златопільський район серед районів, що має найнижчий відсоток виконання місячного плану хлібозаготівлі – 29%. Знаючи, що люди голодують, держава продовольчої допомоги району не надавала, навпаки вилучала у селян все зерно, навіть посівне.

Ось що про це говорить очевидиця тих подій, жителька села Йосипівка – Піліпейко Ольга Дмитрівна:

« Мені було всього 4 роки як почався голод. У сім’ї нас було двоє, тож прогодувати нас було легко, якби зерно і всю їжу не забирали. Я пам’ятаю такий момент, коли мама заховала у сараї під пічкою зерно, а воєнні прийшли і там його знайшли. Я набрала зерна трохи в пазуху, а чоловік просто підійшов, витрусив і забрав. Було колись мати картоплі наварила і ми тільки посідали їсти, як до хати зайшов старий голодний чоловік, забрав всю картоплю в шапку , вона в нього була велика і пішов. Після того я дуже плакала і просила в мами їсти. Ще я пам’ятаю моя тітка робила пекарем і те, що могла вкрасти приносила додому, але мені того не доставалося, бо я була мала, виходила надвір і все розповідала одноліткам, а ті батькам, а батьки далі так і доходило до керівництва.»

Селяни, позбавлені всього їстівного, змушені були їсти собак, щурів, котів, трупи коней, кору й листя дерев. Зустрічалися випадки канібалізму, живі не мали сили ховати мертвих. У деяких селах на сільрадах вивішували чорні прапори – це означало, що жителів тут уже немає.

Кушніренко Григорій Олександрович згадує:

«Наприкінці 1933 року голод в селі набув велетенського розміру. Люди їли мишей, щурів, горобців, траву, кісткове борошно, кору дерев. Намагаючись урятуватися селяни йшли до міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дорога до міста була блокована, та все ж деяким вдавалося пробратися. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли коней, буряки, лушпиння від картоплі, навесні – цвіт акації.»

Опитування проводила Спурза Віта

« Цвіте акація. Яка краса, які пахощі навколо…! Аж голова паморочиться. Іще дужче хочеться їсти..» – розповідає мені моя прабабуся Чередніченко Марія про початок голоду в селі.

«Мама обіцяла напекти млинців з акацієвого цвіту, бо хтось із жінок, що працювали на огородній бригаді, порадив: мовляв нічого, їсти можна. Тому цілий день ми з братиком, мов ті манглі лазили по акаціях, що біля нашого двору, видряпувались по жорсткому, густо обтиканому колючками стовбуру до гори, падали, жалили кропивою босі ноги і знов забиралися на дерева, щоб обірвати рясні молочно-білі суцвіття.

Коли мама повернулася з поля то побачила, що майже все наше подвіря було вкрите пахучими суцвіттями та гілками акації. А ми з братом раділи , що скоро мама напече млинців і ми наїмося досхочу, бо вже забули смак звичайнісінького житнього хліба чи вареної картоплі. Уся велика сімя сяк-так перебивалася борщем з молодої бурячкової гички та листя кропиви з нудотливо-терпким присмаком. Побачивши, скільки ми нарвали цвіту, мама аж вжахнулася: «Навіщо стільки? Це ж може на все село вистачити.» « Так роздаймо тим, у кого немає акації. Нехай і собі напечуть млинців – похопився брат – Що нам жалко?» Мама лише сумно всміхнулась.

Відтак почалося оте велике дійство, якого ми так довго чекали. Акацієві квіти, яких ми назбирали чимало, мама розтерли у макітрі, додали трішки солі і великою дерев’яною ложкою стали накладати на пательню. Розжарена у печі пісна пательна сердито шкварчала, сірувата маса тягнулася за ложкою. Врешті мама подали нам спечене. Ми глянули на нього і остовпіли. Не млинці то були, зовсім не млинці, а якась притомно – солодка сірувата маса та ще й солоним присмаком, що не трималася купи, а розповзалася по тарілці. Як спробувала я піднести до рота, то не змогла з’їсти- знудило. Махнувши з розпачу руками, вибігла на вулицю. А брат потяг тарілку до себе, подивився з болем і відчаєм на те, що у ній і , обпікаючи тонкі, худі пальці, почав їсти. Боже праведний, як він їв ті млинці. На очах сльози, брудними пальцями вигрібав із тарілки паруючу білу масу і не пережовуючи ковтав. Поруч стояла мати. Тоненька, як билинка, на змарнілому обличчі очі, мов зерна, а в них по сльозині застиглій. « Діти, мої, діти.» – тихо, майже беззвучно зринало з вуст. Мати і не доторкнулась до тарілки. Згодом прийшли з роботи сестри, пізніше батько. Охлялі, вихудлі, голодні. Та млинців так ніхто і не їв, окрім брата Володьки» – з болем промовила бабуся.

Опитування проводила Скуба Тетяна

«Мені вже 78 рік, але ніби сьогодні це відбувається, пам’ятаю всі слова, всі рухи, всі муки своєї мами, яка вмирала в 1948 році від голоду, штучно створеного для людей України» – згадує Ворона Марія.  «Чому штучно? А тому, що всі колгоспні комори, пусті комори і церква, на той час уже не діюча, були заповнені зерном. Такі зерносховища називали глибинками. Глибинки охоронялися, щоб ніхто не взяв і зернини. Багато людей, хто ще міг дибати, ходили до скотомогильника за дохлою кониною, але мамі не дозволяли дати те, що гризли собаки.

Що було в хаті – все попромінювали, проте маму не врятували. Та й хіба можна було: за гарний килим односелець дав нам чотири стакани сої, за велику шерстяну хустку – чотири стакани борошна з кукурудзяних качанів без зерна. Мама лежала пухла, не піднімалася із постелі, просила хоч дрібочку солі покласти їй в рот, але й солі не було.

В нашому селі тече річка. Люди ходили до річки ловити черепашок. Ходила малою і я. Наловивши, витягували м’якиші і варили. Хоч би посолити було чим, то може б мама змогла б проковтнути, а то взяла в рот і виплюнула. Протягла до мене руки, розкрила свої добрі очі і крізь сльози прошепотіла: « Прощай донечко. Мама твоя помирає з голоду Що жде тебе – страшно подумати…» Очі заплющились. Кілька разів ще відкрила і закрила рота, потім здригнулася… і перестала дихати. Я закричала, обняла маму, але вона вже більше не чула й не бачила.

Так я ще зовсім малесенькою залишилася круглою сиротою (батько мій кількома роками раніше помер від хвороби). Звали мою маму Лашкул Олена Василівна. Почала я з другою круглою сиротою Писаренко Марією Іванівною, ходити від двору до двору з протягнутою рукою, але ніхто нічого нам не давав, бо нічого було давати. Люди бідували, і кожен думав про своїх дітей. Так ми блудили не один день голодними, аж поки не набрели на купу прілої соломи, в тій соломі ми й знайшли собі «обід»: попалися колоски з зернами пшениці. Ці зернята і черепашки врятували нам життя.

Після таких мук мене забрали в патронат. Але голод, холод зробили свою справу. Я захворіла туберкульозом. Мене відправили лікуватися. Згодом вилікувалася. Пройшли роки та рани від того часу й досі залишаються на серці. Через деякий час я вийшла заміж за Ворону Івана Васильовича, якого вже немає серед живих. Він мені розповідав, як рятував себе й свого батька від голодної смерті: пішов пізно вночі до однієї з глибинок, відірвав дошку забитого вікна, заліз у хату, набрав мішок кукурудзи, зробив з вікном все так як було і пішов з цим багатством додому. Зерна кукурудзи терли камінням по кам’яних плитах, добуту таким способом крупу варили і їли. Коли зазеленіла земля стало легше, почали їсти лободу, кропиву, цвіт акації. Так і виживали.»

Опитування проводила Русак Яна.

За матеріалами досліджень Йосипівського НВК Директор НВК Горобець Т.Б., учитель історії Криштопа О.М.  NB.

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017