На Новомиргородщині вшанували пам’ять отамана Холодного Яру Ларіона Загороднього

Про це повідомила на своїй сторінці у Фейсбуці Наталля Святокум, керівник прес-служби Кіровоградської обласної організації ВО «Свобода».

9 лютого 2016 року між селами Турія та Йосипівка Новомиргородського району, коло пам’ятного знаку отаманові Холодного Яру Ларіону Загородньому, відбулися панахида та мітинг-реквієм, приурочені річниці його загибелі. Захід організували націоналісти місцевої районної організації ВО «Свобода» спільно з вірянами Української автокефальної православної церкви, яку нещодавно відкрили на території Новомиргорода. Ларіон Загородній був одним із холодноярців, які загинули під час повстання у Лук’янівському СІЗО 9 лютого 1923 року.

Учасники заходів зібралися о 9:00 біля пам’ятника Т.Шевченку в Новомиргороді, після чого організовано виїхали до місця проведення акції – пам’ятного знаку отаманові Загородньому поблизу його рідного села. Панахиду провів військовий капелан, священик Української автокефальної православної церкви ієрей отець Степан. У своїй проповіді отець Степан закликав українців любити рідну мову і звичаї, а також застеріг прихожан церков Московського Патріархату, підкресливши, що російська церква цілковито підтримує армію агресора.

У мітингу взяли участь націоналісти Новомиргородщини, депутати Новомиргородської міської ради від ВО «Свобода» Микола Хмельницький та Михайло Святокум, та члени ТОВ «Просвіта», представники КП НМІМ, а також письменники і поети з літературно-мистецького об’єднання «Вись». Зокрема, перед присутніми виступили в.о. голови новомиргородського осередку націоналістів Юрій Никитенко та заступник голови Кіровоградської обласної організації ВО «Свобода» зі зв’язків з громадськістю Наталія Святокум.

До слова також були запрошені голова ТОВ «Просвіта» Микола Суржок, професійний декламатор члени літературно-мистецького об’єднання Ганна Рисич та Ольга Новікова. Виступила і журналіст, депутат Новомиргородської міської ради Олена Белінська.

На завершення заходу всі учасники заходу заспівали молитву за Україну.

gre4ka.info опублікувала інтерв’ю з Віктором Загороднім про його діда – отамана Холодного Яру та боротьбу проти ворогів України за матеріалами Наталі Святокум.

Віктор Петрович Загородній – онук славетного отамана Холодного Яру Ларіона Загороднього. У переддень вшанування річниці повстання 9 лютого 1923 року в Лук’яніській в’язниці, під час якого героїчно загинули славні холодноярці, пан Віктор погодився розповісти про родинні зв’язки, дитячі спогади та власне бачення боротьби проти сучасної навали зовнішніх і внутрішніх ворогів України.

– Пане Вікторе, як давно Ви дізналися про те, що є нащадком бунтівного Ларіона Загороднього?

– А я це завжди знав. Від того часу, коли почав усвідомлювати себе у цьому світі, я був певний, що не такий, як усі хлопчаки навкруги. Справа в тому, що я змалечку постійно чув на свою адресу образи та якісь, незрозумілі тоді дитині, звинувачення.

– Звинувачення в чому?

– Наприклад, як однолітки, так і вчителі згодом, коли пішов у школу, називали мене «бандитом». Ще з раннього дитинства я намагався зрозуміти, чим не вгодив людям, які мене оточують. Всі спроби бути кращим, хоч трохи виправити ситуацію, розбивалися об мури холодного осуду. Пізніше я зрозумів, що цей осуд супроводжує не лише мене, але й усю родину. Тому, ставши більш дорослим, я почав шукати причини, прислухатися до розмов…

– Що вдалося з’ясувати?

– Спочатку виявилося, що розмови вдома суттєво відрізняються від людських теревенів на вулиці. Звісно, мене намагалися вберегти від того знання, але відтоді, як зрозумів, що оте принизливе «бандит» пояснюється діяльністю мого діда, мене вже ніхто не міг зупинити.

– Пане Вікторе, але ж дізнатися щось про холодноярівця, ще й за часів панування комуністичного режиму…

– Так, не буду заперечувати. Основним, що я знаю про Ларіона Загороднього, завдячую Романові Ковалю, Горліс-Горському та іншим історикам і майстрам пера. Тоді, за часів радянської окупації, дізнатися правду було швидше неможливо, ніж легко. Допомагала бабця, ще навіть трохи пам’ятаю її притишений голос, коли розповідала про діда Ларіона. Але вона розповідала здебільшого те, що вважала за потрібне, з огляду на мій юний вік. До всього іншого доводилося доходити за принципом «навпаки».

– Це як?

– Наприклад, я розумів, що діда Ларіона вважають злочинцем. Але сам вірив, що це не так, ймовірно, через те, що чув, яким тоном бабця про нього говорила. Тоді багато що говорилося швидше інтонацією, жестами, мімікою, аніж словами – це прерогатива того часу, особливо для таких родин, як наша. Довести хотів його невинність перед суспільством насамперед собі, але не суспільству. Мені хотілося самому знати, що я ніякий не «бандит», а звичайний хлопчисько, який робить звичайні для свого віку вчинки, що ці вчинки нічим не страшніші поведінки інших шкільних шибеників, які «бандітами» чомусь не були.

– Чи існують якісь родинні світлини, листи, документи для вивчення життєвого шляху Ларіона Загороднього?

– На жаль, ні. Все з хати вигребли чекісти ще за часів Холодноярщини. Діда шукали постійно, як розповідала бабця, відвідини «більшовицького ока» повторювалися з чіткою періодичністю. Розумієте, оце «стукачєство», яке визначає радянську людину, було швидко насаджене. Думаю, не лише в рідному селі Ларіона Загороднього, але й на теренах всієї Україні. Люди, залякані окупантами-більшовиками, одне поперед одного бігли доповідати чи писати доноси. Бабуся розповідала, що, під час своєї звитяжної боротьби, уже в бутність отаманом, Ларіон приїхав до неї. Та погостювати не вдалося: «здали» селяни, які жили десь поблизу. До якого стану треба було довести українця, щоб той почав гребувати майже родинними зв’язками? Адже в селі люди завжди дещо рідні між собою. Тоді дідові вдалося втекти, щоправда, довелося одягти жіноче лахміття, аби вибратися з села.

– Як зараз ставляться до постаті Ларіона Загороднього земляки?

– Хотілося б сказати, що ним пишаються. Але пережитки радянщини будуть ще довго ятрити Україну. Люди були настільки «оброблені» байками про страшних ворогів «світлого» комуністичного майбутнього, що нині й не прагнуть правди. Одиниці, найбільш скептичні поціновувачі історії, почали ритися в архівах і діставати на світ Божий правду. Що стосується мешканців села, де жив спочатку сам Ларіон, а згодом – вже його осиротіла родина, то вони займають нейтральну позицію. Не проголошують ворогом – але й героєм ніхто не назве.

– Звідки у Вас така думка?

– Перш за все, коли після Помаранчевої революції я за власний кошт встановлював пам’ятник дідові, а потім ще кілька разів запрошував вшанувати його пам’ять, нікого з мешканців Йосипівки на заходах не було. Хоча запрошував. Звісно, зараз дещо інше ставлення.

– Ви говорите про байдужість односельців. Чи не є ця байдужість бажанням догодити владі? Ймовірно, на рівні сільської ради не схвалюють подібних заходів вшанування Загороднього?

– Чому ж? Не так давно мав розмову з головою Йосипівської сільської ради стосовно перейменування вулиці, де жила дідова родина, на вулицю «Ларіона Загогоднього». Здається, сільська рада в особі голови не має нічого проти. Сподіваюся, що пам’ять отамана, який наклав головою за Незалежність України, буде гідно пошанована на його малій батьківщині. В усякому разі я намагатимуся зробити все можливе, щоб була і вулиця, і хоча б кілька уроків у школі, на яких діда називатимуть не «бандитом», а Героєм.

– Пане Вікторе, а Ваші сьогоднішні ідеали – вони є схожі з дідовими?

– Звісно. Я – зашкарублий націоналіст (сміється). З тих часів, коли усвідомив і прийняв правду про Ларіона Загороднього, відмінних від його ідеалів для мене й не могло існувати. Більше десяти років я є членом Конгресу Українських Націоналістів. Тісно співпрацюємо з Новомиргородським районним осередком Всеукраїнського об’єднання «Свобода». До речі, на жовтневих місцевих виборах я балотувався у списках «Свободи» до місцевої районної ради. На жаль, клопоти про урожай не дали змоги повноцінно провести передвиборчу агітацію. Але, попри все, я вдячний місцевим за довіру. Знаю, що в їх списках були виключно члени об’єднання. Але для мене зробили виключення, висловивши повагу до мого небажання «бігати з партії в партію».

– Тобто Ви і надалі співпрацюватимете з місцевими «свободівцями»?

– А я ніколи й не припиняв спільної роботи з ними. У нас попереду – боротьба за Україну, за рідну землю для рідного народу. У нас купа планів, багато з них уже встигли реалізувати. Є цілі, які передусім полягають у викоріненні комуністичної єресі з голів людей та пропагуванні національних цінностей. Народ потребує тлумачень історії та натхнення для того, щоб будувати майбутнє. Надихатимемо боротьбою. Як проти кістлявої лапи імперської Москви, так і проти жирної лапи внутрішнього ворога. Тож, Слава Україні!

– Слава Нації!

Фото Олени Белінської.

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2019