На фронті здається, що разом з нами вся країна воює поруч. Повернувшись додому, розумієш : ні хрена!

Ти приїжджаєш в рідне місто з фронту на пару днів. Отримавши у п’ятницю вранці наказ на від’їзд і півгодини на збори, ти квапливо миєшся парою пляшок газованої води, з хрускотом відшкрібаєш триденну щетину. Натягнувши “вихідну” форму, хапаєш речмішок і біжиш до машини. Пістолет – за пояс, запасну обойму і пачку патронів – в кишені. Хоч і в тил їдеш, але все буває, а полон – не для нас.

“І ось ти їдеш все далі і далі від фронту. Гупання наших саушок і шелест градів сепарскої “отвєтки” затихають вдалині. Пацани з групи супроводу сунуть тобі гроші і картки, замовляють гостинці – кому ніж, кому панаму, кому щось для машини …

Ти киваєш, обіцяєш все привезти, а в голові одна думка: ти їдеш додому, а вони залишаються. Ти будеш ввечері пити коньяк, а вони підуть на бойовий вихід, без тебе. Ти будеш спати в м’якому ліжечку з жінкою, а вони не будуть спати взагалі, в кращому випадку – покемарять, розстеливши каремат на сирому бетоні, притулившись одне до одного спинами, для тепла. Від усього цього на душі дряпає.

Пацани підкидають тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей.

– Привіт, військові! Дев’яносто третя мехбригада, рота снайперів! Слідую додому в короткострокову відпустку.

“Нацики” і “беркути”, що стоять на блоці, розпитують тебе, як там на фронті. Ти показуєш в телефоні фотки взятих сепарських укріплень, битої техніки, полонених сепарів. “Беркути” швидко гальмують попутку.

– Куди прямуємо? Довезеш фронтовика до Новомосковська.

І ось ти їдеш по мирній землі. Тут не стріляють з зеленки по нашим колонам, а наші не прострілюють кожну велику посадку. Тут смерть не прилетить до тебе з гущі листя, але ти все одно машинально вдивляєшся в густу зелень на узбіччі. Ти сам не раз лежав біля доріг, сховавшись у високій траві, і знаєш, що розгледіти засідку з машини практично неможливо. Але все одно дивишся. Ілюзія управління власною долею.

На заправці ти з’їдаєш величезний цивільний хот-дог з пепсі-колою. У найближчі пару діб ніякої тушонки, ніяких галет і макаронів.

Здоровенний кондиційований автобус везе тебе з Новомосковська додому. Попутники визначають в тобі “людину звідти”, мабуть за формою (радянська ще “берізка”), тут військові так не ходять. Вони розпитують тебе про становище на фронтах, і ти кажеш, що все добре, що твоя мехбригада не відступає, а якщо десь і погано, то ти про це не чув, а вже в 93-й гвардійській чотири рази орденоносній бригаді – точно все “пучком”! Навіщо їм знати, що в твоєму взводі після двох місяців війни залишилося вісім чоловік …

Ось воно, рідне місто. Ошатне, галасливе, красиве – рідне. Ти йдеш його вулицями у м’ятій формі, з речовим мішком за плечима, люди обертаються вслід. Стройовий сорокарічний єфрейтор – дивина в місті – вотчині курсантів.

Очі розбігаються від великої кількості красивих дівчат – розпочався навчальний рік, приїхали студенти. Але проти волі також помічаєш і хлопців призовного віку – їх повнісінько. Гуляють з дівчатами, потягують пивце на верандах …

На тлі ейфорії від зустрічі з домівкою ворушиться перше роздратування – чому вони не в армії?! Чому стільки народу косить? Адже війна йде, важка війна! Ворог прийшов на нашу землю, вліз сюди своєю бронетехнікою, артилерією, мотопіхотою. Ми вбиваємо, нас вбивають, а вони тут по клубах вештаються і тьолок “знімають”.

І ось прорізається перша “синдромна” думка – ну, тварі, дайте час: прийдемо з війни – з усіх вас запитаємо, що ви робили, поки ми Батьківщину захищали, ні себе, ні кого навколо не жаліючи, не шкодуючи.

З кожного запитаємо. Право таке маємо.

І розумієш, що відтепер і до кінця днів своїх людей ти будеш ділити на тих, хто воював, і всіх інших.

Вулицями їздять хороші машини, ходять ошатно вбрані люди.

Від ненависті починає зводити вилиці.

Ти знав, що так буде, тебе попереджали.

Пацани, побувавши у відпустці раніше тебе, розповідали, що вдома повно дорогих машин з номерами ВВ і АН (сепари, гниди, понаїхали, типу біженці, мля). Що кохані дівчата познаходили собі хахалів, котрі не чортзнаде в степах Донбасу, а тут, під боком. Поїздки, бутики, ресторани, увага. Ми не можемо нічого цього дати – ми війну ламаємо. Ми – не в тренді. Поза полем вибору. Не чоловіки, а щось незрозуміле, про таких в глянці не пишуть, відстій.

Все це так, пацани.

Ми дійсно – якісь зайві тут. На фронті здається, що разом з нами вся країна воює поруч. Повернувшись додому, розумієш: ні хрена.

В основному всі косять і морозяться. Ми, які повернулися на кілька днів з пекла додому, для них – незрозумілі й небезпечні. Ми були як вони – менеджерами, юристами, бухгалтерами, комерсами. Тепер ми кулеметники, снайпери, мехводи, розвідники.

Метаморфоза, для більшості – незбагненна.

Для них солдати – щось на зразок перевертнів. Перекинулися. Як спілкуватися з перевертнем – незрозуміло. Розповіді про Мальдіви і купівлі нового порша солдатам нецікаві. Солдатські розповіді про обстріли – неприємні і викликають почуття знаходження не в своїй тарілці.

І тобі здається блюзнірством, образою пам’яті полеглих, розмова з ситим, благополучним мирняком про тих, хто не повернувся з бойових завдань, про загиблих і зниклих безвісти снайперів твоєї роти.

І ти просто п’єш.

Мовчки.

Іронія долі: в роті сухий закон, і на фронті спокійно обходишся без спиртного, але в мирному місті дитинства – неможливо.

Ось так і проходять твої відпускні два дні – у спілкуванні з сім’єю і – пляшкою.

… У неділю ти підсядеш в машину волонтерів, що везуть допомогу на фронт. Ці хоробрі люди, яким в армії готові за життя ставити пам’ятники, довезуть тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей. Тут вас чекає ротна машина супроводу. Черговий відпускник, сідаючи в попутку, весело кричить тобі:

– Санька, ну як погуляв?

І ти складаєш пальці в ОК і кричиш у відповідь:

– Відмінно, братан!

Хлопці привезли твій автомат і ти пересідаєш до них у машину.

Ти знову серед своїх.

Серед людей, яким неважливо твоє суспільне становище і кількість грошей, а важливо, що ти не сцишь, і добре стріляєш.

Відпустка скінчилася.

Ти їдеш, уважно вдивляючись у зеленку.

Прострілюєш великі посадки.

Там, вдома, мирняки часто задавали тобі питання – навіщо? Чому ти воюєш? Адже не пацан вже. Більше за всіх потрібно? У відповідь ти намагався пояснити щось про присягу, про Батьківщину, про те, що соромно косити …

Все це так.

Але найголовніше, про що ти змовчав – це те, що на війні у тебе кожен день абсолютно чиста совість.

Ти там, де треба.

Ти робиш саме те, що треба.

Давним-давно забуте відчуття …

У дитинстві ти дуже любив перечитувати книгу із назвою: “Люди з чистою совістю”.

Тепер ти один з них.

Олександр Мамалуй.

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2019