Мандруючи дорогами, які відвойовують дерева…

З-під Донецька вкотре повернулися Новомиргородські волонтери Андрій Поліщук та Володимир Любарський, які поділилися враженнями від побаченого.

– Ми були у районі Мар’їнки, допомогу розвозили по блокпостах, – розповідає Андрій Іванович. – Подих війни відчувається з того моменту, як зустрічаєш першу розбиту техніку. На блок-посту в Донецьк – велика черга машин цивільного населення. Чи черга формуються через старанні обшуки, чи людей їде багато, з якою метою вони їздили сюди – невідомо, ми там ні з ким не спілкувалися. Тим паче, ми ж і не їхали на окуповані території, у нас була інша мета.

Вражали нас поля – у ланів своя лінія війни, видно, що по один бік дороги поля обробляються, а по другий – ні. На лінії розмежування між нашими хлопцями й терористами бур’яни взагалі на джунглі схожі – їх не косять і не палять, бо територія замінована. І ці міни теж є засобом розмежування.

Дивні враження від доріг. Перше – приємне, перед приїздом Володимира Гройсмана зробили капітальний ремонт відрізка Олександрія-Знам’янка і ще деяких частин дороги, якою ми їхали на Схід. А вже там ми побачили дороги, які відвойовують дерева – від ширини дороги залишилася приблизно половина – і це всього лиш за період з 2014 року! На гілках висять маячки – стрічки. Завдяки таким маячкам вночі тут можна їздити, хоч і повільно, зате не вмикаючи фари, бо це досить небезпечно. На дорогах прийнято не зупинятися. Бачили, як стояла автівка з жінкою за кермом – не зупинилися, бо хоч територія і під нашим контролем, та це не є гарантією, що не буде якихось прикрих інцидентів.

Серед тих хлопців, до яких ми приїжджали, дуже багато зазнали окупації. Є представники Слов’янська, Донецька, Алчевська й інших міст. Вони-то виконують накази, окопалися, на тому місці, де стоять, і зимувати готові. Але дуже чекають команди про наступ, важко жити у землянці, знаючи, що за 16 кілометрів – твоя квартира.

Приїжджали у село, де базуються наші солдати, молода пара з Донецька – у них тут до війни дача була, з початком окупації вони втекли в Україну, фактично все нажите в обласному центрі втративши, а от на дачу, яка наразі під охороною солдатською, періодично навідуються.

Деякі хлопці вже були демобілізовані, але через певний час повернулися на передову. Кажуть, що приїхали – і почали вдома даватися взнаки поранення, набуті на війні хронічні захворювання. А на передовій нічого не болить.

У солдат – дві собаки, в обох перебито по одній лапі. Тварини в міру можливостей доглянуті, не голодні, бо хліб їсти не хочуть. І бачили дуже багато диких собачих зграй, які вже не визнають людину старшим братом, бігають степами. Степ стає диким, фазанів розплодилося багато, літають зовсім близько від людей.

Хлопці готові до всього – стягуються потихеньку дровами, теплим одягом, познаходили чимало інструментів у покинутих хатах – багато всього цінного люди забрали з собою, а сапи, лопати, сокири залишили. Володимир Любарський відремонтував їм зламаний генератор, бо куди дінешся, електроенергія треба, щоб зарядити телефони, рації тощо. Значну частину зарплат хлопці витрачають на запчастини до машин, бо вони ламаються на тих дорогах постійно.

Армія забезпечує зараз людей краще, як раніше, видно, що хлопці мають якесь армійське спорядження. Але все-таки до НАТОвських стандартів забезпечення нам далеко, втім, хлопці кажуть, що залишаться воювати навіть якщо їм і зарплату не платитимуть – вони не за гроші стоять на передовій.

Чого вони чекають? Насамперед – людської уваги. Передавали на передову люди різне – пиріжки, привезли ми кілограмів 30 річкової риби, копченого сала, різноманітні вітаміни – капусту, перець, мішок чорної редьки, яблука. Правда, вже на місці з’ясувалося, що яблука й виноград у покинутих садках попри все вродили. Передали люди рушники, хтось поклав навіть вишиту наволочку. Уявіть, наскільки приємно було комусь одержати на передовій такий подарунок!

Потреба є у сітках – вони треба скрізь і зайвими не бувають. Дуже популярними є саморобні парафінові горілки. Кава й чай – взагалі поза конкуренцією, причому чаї люблять не тільки магазинні, але й трав’яні домашнього приготування.

Кожна поїздка – це 7-10 тисяч гривень витрат. Цього разу коштами допомогли кропивничани Олександр Руденко, Олександр Булатов, Юрій Терещенко та новомиргородські підприємці Валерій Кожухар, Сомові, Скиданови (волонтери забрали з «Континенту» зібране покупцями у скарбничці – і окремо додали ящики з печивом власники мережі). Випічку та городину, як завжди, приносили до Антоніни Смалько та у приміщення музею у міській раді. Активну підтримку надали родини Кожев’ятових, Масляних, Коваленків, Сміліченко, Новікових, Костенків, Дякових, Апостолових, Басенків, Полякових, Семенюк, Винокурових та Білобрових, пенсіонерка Ніна Гетьман. Вже не вперше все зібране підприємцями, які торгують у м’ясному павільйоні, сало коптить підприємець Віталій Суздаль. Особливо треба відзначити допомогу продуктами від родини демобілізованого кіборга Володимира Корнійця та батьків Андрія Гурічева. А волонтерка Корпусу Миру Керол Каммінгс придбала на постійному благодійному розпродажу у магазині «Джинси» вишиванку – кошти також були передані на останню поїздку. Педколектив Новомиргородської школи №3 буквально за декілька годин зібрали чотири ящики і акуратно склали крупи, цукор, чай, каву, ліки, консерви, цукерки і пакет з дитячими виробами до Дня миру.

Ми дякуємо всім, хто пам’ятає, що хлопці на передовій потребують нашої підтримки, – підсумував Андрій Поліщук. Антоніна Смалько, Андрій Поліщук, Наталка Кондратенко та родина Білобрових нещодавно отримали грамоти від однієї з військових частин, якими наші волонтери опікуються. Вони – люди скромні і це нагородження не афішують. Але – ми повинні знати своїх флагманів і рівнятися на них.

Олена Белінська.  (NB)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2019