Герой з Йосипівки

Ларіон Загородній – хлібороб із діда-прадіда – взірцевий герой більшовицької міфології: “нерухомістю не володів”, батьки землі не мали, орендували 8 – 10 десятин, вирощували хліб. Здавалось, ідеальнішого пролетаря не знайти, але, як показав його життєвий шлях, не завжди матерія визначає свідомість…

Ларіон Захарович Загородній народився 16 березня 1897 року в селі Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Закінчив церковнопарафіяльну школу.

У січні 1916 р. юнака поголили у москалі. Служив у Пензі в 241-му запасному полку, з яким і вирушив на фронт. Згодом перевівся до 32-го Сибірського полку, де від січня 1917-го служив підпрапорщиком у кінній розвідці. Під час виконання чергового бойового завдання отруївся газами. Відтоді служба чужій батьківщині закінчилася. Лікувався у Москві до жовтневого перевороту, а тоді за станом здоров’я демобілізувався, отримавши право на безстрокову відпустку.

У лютому 1918 року згідно з Берестейським мирним договором в Україну для наведення ладу прийшли німці. Більшовики, зачувши про наближення німецької армії, панічно тікали за Дніпро. У березні “германці” підійшли до села, де жив Ларіон. Стали гарнізоном у волосному центрі – Златополі, що за дві версти від Кошарок.

Оскільки Центральна Рада не виконала пункту Берестейської угоди про харчове забезпечення союзного війська та допомогу хлібом німецькому народові, союзники власноруч взялися налагоджувати постачання. А позаяк мало хто хотів добровільно віддавати плоди своєї праці, почалися реквізиції продовольства.

Якось, перебуваючи у сусідньому с. Панчеве, Загородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли тридцять українських селян, а двох повісили на вітряку. Ларіона зрозуміти неважко: воював проти німців на фронті і ось довоювався – вони господарюють у рідному повіті, та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття як помста не могло виникнути у здорової людини. А тут – зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком і “вєлікоросом” Даниловим. З ними й став Ларіон збивати ватагу для боротьби проти “германців”, а заодно і проти гетьмана Павла Скоропадського, “який німців закликав”. Хто вже пам’ятав, що кайзерівців покликала Центральна Рада, а не гетьман? Та і чи важливо це? Головне, що гетьман був представником зненавидженої верстви – багатіїв-землевласників, російських генералів.

Отож у листопаді 1918 року півтисячну ватагу було збито. А тут ще революція в Німеччині: скинуто Вільгельма, підписано договір про капітуляцію в Комп’єнському лісі і… величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще. В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку стільки років проливалася кров. І німецький солдат деморалізувався. У нього лишилося лише єдине всеохоплююче бажання: за будь-яку ціну – навіть власного приниження – повернутися на батьківщину, на свій “фатерлянд”. А повертатися доводилося з найдальших околиць України через розбурхану повстанням країну. І німецький воїн – міфічний герой – перетворився на легку здобич для сільських примітивно озброєних дядьків.

Першою акцією загону Загороднього стала “залізнична”. Новоспечені партизани рушили на найближчу станцію. Тут і стали табором, очікуючи потяги “з германцями”. П’ять днів згаяли повстанці. Не дочекавшись, пішли на станцію Помічну – хтось сказав, що саме через неї проходять їхні ешелони. Простояли три дні й тут – і знову марно. Дізнавшись, що на станції Єлисаветград перебуває загін полковника Вербицького і теж підстерігає кайзерівців, вирішили приєднатися. Відійшовши 15 верст від станції Помічної, раптом почули – такий довгоочікуваний – гудок паротяга.

Розгорнувшись у бойову лаву, зупинили ешелон, обеззброїли німців і разом з ними повернулися на Помічну. Наступного дня прибули ще два ешелони. Прибулих роззброїли. Потім прийшов потяг із колишніми вояками російської армії, які поверталися з “германського” полону. Ці люди, роззуті, роздягнені, їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, та й не вересень, а друга половина листопада. Виникла ідея одягнути полонених за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини, що дозволили дядькам, котрих нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені. А гайдамаки, помстившись “окупантам”, з трофеями розійшлися по домівках – готуватися до зимових свят.

Майже весь 1919 рік Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія. Москалі одразу оголосили мобілізацію – хоч і декларували, що їхня армія формується на добровільних засадах. Загородній денікінцем стати не побажав, більше того, став підбурювати односельчан у жодному разі “не йти захищати буржуазію”. Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою – очевидно, мали на нього вплив “сотоваріщі” Поліщук і Данилов, а може, селяни краще розуміли такі аргументи.

Довідавшись, що Ларіон вів проти них пропаганду, денікінці затримали його (у серпні 1919-го). Бранця відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні. На четвертий день на допиті запитали, чи поїде на фронт, чи далі сидітиме під арештом. Зрозуміло, що Ларіон погодився – тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт. За п’ять днів додому вдерлися денікінці (два офіцери із солдатами), щоб силою мобілізувати “добровольця”. Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Москалі спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли. Додому повертатися було небезпечно, тож Загородній у районі Златополя зібрав кінну ватагу (25 козаків) і почав наскакувати на невеликі відділи білогвардійців…

Оскільки денікінці нещадно грабували, повстанський загін швидко зростав – ображених на “золотопогонників” вистачало. Основу відділу складали односельці Загороднього з Кошарки та хлібороби з сіл Розлива та Маргаричева. Ларіон Загородній був заступником командира.

Пізньої осені 1919 року під ударами повстанців денікінці панічно відкотилися на південь. На Златопільщину прийшла “совєтская власть” з її ЧК. “Після ліквідації Денікіна, – розповідав Загородній, – мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький) загін, – Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців, і нарешті вони мене наздогнали… Забрали кулемет “Максим” і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили. Після цього я до травня 1920 р. був удома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник.

Загородній вступив до загону Дорошенка, де пробув чотири місяці. Занедужавши, змушений був повернутися додому. Лисенко та Кваша знову взялися переслідувати Ларіона. Довелося, не долікувавшись, тікати до лісу.

Під час повстання, яке називають Знам’янським, Загородній прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час уже сам мав порахунки з червоними. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом взяли участь у бою під Вискою.
Коли на їхній терен прийшла 1-ша Олександрійська (Степова) дивізія отамана Костя Степового-Блакитного, Загородній і Кваша приєдналися до неї.

Якийсь час Ларіон служив значковим у повстанській дивізії. Коли степовики у другій половині жовтня відійшли на південь, Загородній і Кваша залишилися воювати в рідній місцевості “під Прапором Жовто-Блакитним”. У листопаді 1920 року їхні стежки розійшлися: Кваша з 35 вершниками пішов у Розумівський ліс, а Загородній зі своїм відділом зостався у Нерубаї. Згодом Ларіон влився до Чорноліського полку й очолив чоту. Разом із Хмарою та іншими здійснив невдалий рейд до польсько-совєтського кордону. Напередодні Нового року партизани розійшлися “на зимові квартири”.

У січні 1921 року зв’язкові чорноліського отамана Пилипа Хмари розшукали Загороднього і передали йому пакет. Хмара листовно повідомляв, що до нього прибув представник Симона Петлюри Микола Іванович Бондарук і запрошує в Цвітну на “з’їзд отаманів”.

На з’їзді отамани, вислухавши Миколу Бондарука, визнали його представником УНР, а отже, своїм зверхником. За короткий час новий командир об’єднав під своїм керівництвом декілька загонів. Бондарук призначив Загороднього отаманом 1-го Холодноярського кінного полку, Максима Терещенка – начальником штабу, Хмарі доручив формувати 2-й кінний полк. Після з’їзду Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а Бондарук залишився у загоні Загороднього. Переховувались неподалік Златополя, від боїв ухилялися: взимку головне вижити, дотягнути до весни.
На початку березня у Холодному Яру відбувся з’їзд під проводом Миколи Бондарука. Загін Загороднього, виславши на зібрання своїх делегатів, зосередився в Чуті на великому майдані за дві з половиною версти від Гутницької, між ярами Орловим і Капустяною. Всього козаків було менше півсотні.

Напевно, варта своєчасно помітила, що до табору підкрадаються тіні з рушницями. Першим же пострілом Петро Стасенко з Єлисаветградки вбив командира нападників. “Червоні в паніці кинулися тікати. За словами очевидців, у цьому бою загинуло до 73 червоноармійців. Виходить, невдалий день вибрали москалі для атаки.

Наступного дня, отримавши підкріплення, комунари знову посунули у ліс, на цей раз із боку Ружечевої, але знову змушені були під градом куль відступити. Загородній же у цих двох боях не втратив жодного козака, що підняло дух не лише козацтва, “але й населення, котре сподівалося завдяки їм позбутися комуністів”. Після цього Загородній повів хлопців до Цвітної, куди мали прийти делегати із рішеннями з’їзду…

Вирішено було починати активні дії, а для цього треба здобути коней. Тож однієї ночі наскочили на червону кавалерію, що стояла в холодноярському селі Матвіївці. Козакам вдалося захопити 35 коней, жертв із боку повстанців не було. На той час загін Загороднього складався із 95 вершників і 100 піших козаків.

Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що на початку 1921 року Загородній “сформував банду чисельністю близько 220 осіб, на озброєнні яких було 13 кулеметів. Потім він об’єднав кілька інших менших банд і почав орудувати значними збройними силами. Банда здійснила більше як сто нальотів, грабунків і убивств”.

А завербований повстанець із Чорноліського полку вважав, що у Загороднього було “267 чоловік і більше”. “Всі на добрих конях і добре озброєні”. Роз’їжджаючи із села в село, перехоплювали пошту, виловлювали сексотів або тих, хто відкрито виступав за совєтську владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор. Завдяки йому “тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів…”

Оцінивши небезпеку зростання повстансько-партизанського руху, більшовики пішли на підступний крок: з метою дезорганізації українського табору вони вирішили “пробачити” тим, хто боровся проти окупантів. “Амністію” проголосив 5-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 3 березня 1921 року. “…5-й всеукраїнський з’їзд Рад… – зазначали делегати, – вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому постановив:

1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц. р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,
– від відповідальності звільнити…

3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які в судовому або адміністративному порядку вже визначено або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,
– від відповідальності звільнити…

10. Чинність цієї амністії поширюється так на цивільних, як і на військових осіб, незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини”.

Дійшла ця вістка й до лісовиків. Отаман Загородній був “рішучим противником довір’я до ворога”. Оцінюючи “амністію” як підступну, спрямовану на знищення партизанів, він прочитав козакам інший документ – таємне розпорядження Лейби Троцького до Семена Будьонного, в якому наказувалося знищувати всі “петлюровские остатки”. Тоді сказав козакам: “Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна”.

Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 року відбулися бої “с Красными войсками” під Розумівкою та Лебединським монастирем. Біля Бовтишки козаки Загороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його – чекісти, які відзначалися сміливістю проти безборонних людей, змушені були тікати до повітового міста під захист військового гарнізону.

Ось витяг із доповідної записки начальника чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: “У березні 1921 року в Чигиринському повіті піднято контрреволюційне повстання проти соввласті керівниками (“главарями”) ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком і Завгороднім…”10 Далі начальник міліції перерахував волості, де порядкували повстанці (Цвітнянська, Суботівська, Подорожанська, Шабельницька, Боровицька, Медведівська, Головківська, Триліська, Олександрівська, Ставидлянська, Телепинська, Оситнязька, Златопільська і Лебединська), тобто йшлося про більшу частину повіту. “Вся планова робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована”, – визнавав начальник Чигиринської повітової міліції.

15 березня 1921 року Загородній провідав свою родину. Якась запродана душа поспішила доповісти про це “соввласті”. Але карателі не встигли – отаман зник. Розлючені невдачею, вони застрелили батька Ларіона Загороднього, заарештували отаманову дружину і тестя, кинувши їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, а хату спалили.

Помста повстанців не забарилася: того ж дня, о дев’ятій годині вечора, 25 кавалеристів Загороднього очистили від совєтських активістів с. Розлива Златопільської волості, а 19 березня здійснили наліт на станцію Сердюківка. Тоді ж, о 10 годині ранку, козаки Загороднього (30 – 35 осіб) налетіли на контору “лесной разработки” неподалік с. Капітанівка Оситнязької волості, убивши агента “заградительного отряда ст. Бобринская т. Баранского”. 20 березня партизани Загороднього знову наскочили на залізничну станцію Сердюківка Черкаського повіту, знищили чотирьох червоноармійців, забрали телеграфні й телефонні апарати.

Невдовзі у Ларіона вже було близько трьохсот кіннотників. Діяли в Холодному Яру, в лісі Нерубай, під Лебедином, у Черкаському та Чигиринському повітах. То приєднувалися до Чорноліського полку, то вирушали на лови самостійно. Так 7 квітня вирушили з Хмарою у рейд через Цвітну, Бурякове, Вовчий Хутір, Полуднівку, Медведівку, Мельники, Грушківку, Райгород, Яблунівку, Телепине, Пастирське, Златопіль…

15 травня 1921 року єлисаветградські чекісти у безсильній злобі розстріляли дружину отамана та її батька. Але зупинити шаблю отамана було неможливо: 23 травня гайдамаки Загороднього звільнили Балакліїве, спаливши приміщення волвиконкому і відправивши чортам у зуби місцевих активістів. У травні (згідно з іншими даними – у квітні) у бою з 222-м полком Красної армії у селі Цвітній загинуло три козаки (за іншими даними – п’ятеро), а Загородній отримав тяжке поранення правої ноги.

Його помістили до лазарету в лісі Чута (між балками Орловою й Заводною). Невдовзі рана починала загниватися. Потрібен був лікар. Вирішити проблему взявся Федот Кравець. Перевдягнувшись у жіночий одяг та загримувавшись, він разом із гутнянською жінкою на підводі поїхав у Єлисаветградську лікарню. За п’ять-шість годин повернувся з лікарем на прізвище Буксир, який зробив отаману операцію та оглянув усіх пацієнтів лісового лазарету. Після чого його на тій же підводі відвезли назад.

Ларіон лікувався все літо – спочатку під охороною десяти козаків у Чуті, згодом у Чорному лісі. Поруч постійно були Денис Гупало і Тиміш Компанієць. А загін Загороднього тимчасово розділили: частина пішла під руку старшини Хвилі, інші влилися до відділу Пилипа Хмари.

Якраз тоді червоні частини розгорнули активні воєнні дії проти партизанів. Натиск супроводжувався гучною кампанією “амністії”, термін якої було продовжено. Дехто, психічно і морально стомлений, вийшов із лісу і віддався на “ласку” окупанта, який обіцяв “всьо простіть”. Але Загородній та його козаки на підступ ворога не піддалися.

З протоколу №34 засідання Кременчуцької губернської військової ради від 7 серпня 1921 р. довідуємося, що загін Загороднього “продовжує нападати на військові частини”12. Зокрема, в районі Веселого Кута козаки зчепилися з 25-м кавалерійським полком. Та, побачивши, що може зазнати серйозних втрат, отаман завернув своє воїнство до Нерубай-лісу. На той час відділ Загороднього становив 100 багнетів, 80 шабель, два кулемети “Максим” і три кулемети “Люїс”.

У жовтні 1921 року Ларіон Загородній об’єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка. Наприкінці жовтня Загородній оперував у Чигиринському районі трьома групами: першою командував Орел, другою – сам отаман, третю очолив Соловйов (“Ліхой”)… Діяв Ларіон також у Знам’янському, Чутянському та Нерубаївському лісах. Є згадки про його бойову співпрацю з отаманами Семеном Гризлом, Семеном Заболотним та Іваном Ґонтою (Лютим-Лютенком).

Здійснили рейд в околиці Лебедина. Неподалік с. Василівки помірялися силою з червоною частиною. Оскільки цей район був перенасичений більшовицьким військом, вирішили розділитися на менші загони і розсіятися. Загородній пішов у Нерубай, Архип Бондаренко – в район Веселого Кута, Залізняк – на Мотронинську дачу.

Напередодні зими знову серед козацтва почалися розмови про “амністію”: дехто висловлювався за припинення боротьби і повернення до мирного життя. Загородній ще раз попередив тих, хто захитався, але наполягати не став. Повстанці розійшлися – хто “на амністію”, а хто “на зимові квартири”. Ларіон Загородній із трьома козаками перезимував у лісі…

Навесні 1922 року Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів і сіл почали сходитися козаки. В березні відділ Загороднього з’єднався із загонами отаманів Гупала і Залізняка, який мав уже 25 кінних і 15 піших козаків і, як стверджував ворог, “совершил ряд кошмарных, неслыханных зверств”. Серед цих “страшних злочинів” – березневий бій із міліцією біля с. Букварки, що за 30 верст на південь від Олександрівки, зупинка товарного потяга між станціями Цибулеве та Фундукліївка у квітні, зупинка поїзда на тому ж відтинку у травні. У районі Трепівки пустили під укіс товарний потяг, а його охорону знищили.

Тоді Загородній з Гупалом і Залізняком вирушили в Товмачівський ліс – у гості до отамана Чорного Ворона. Але вдвідини не вдалися: партизани потрапили в оточення. Хоч і прорвались, але одного козака втратили. Вернулися до Чорного лісу.

Чекісти весь час намагалися вистежити Загороднього. Ось фрагмент їхнього зведення №2 у справі №206 від 21 квітня 1922 року за підписом уповноваженого Івана Віхірєва: “Тройки банды Загороднего по-прежнему раз’езжают по уезду, собирают сведения, мешают вывозу продналога и охотятся за ответственными работниками. В Компаниевской волости в направлении Бобринца идет усиленная агитация и организация отрядов, где работают Ясинский, Якубенко и Савчук…”13
А ось уривок зі зведення №4 у тій же справі від 5 травня: “Тройки Загородняго распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные совработники боятся ездить вглубь уезда… Наибольшую активность проявляют они во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная… Вообще за последнее время замечается усиленный приток из-за кордона, при чем привозят массу писем… Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывали, что к ним часто приезжают тройки, берут продукты и фураж, причем за все взятое платят. Денег у них, по их словам, много, всяких – советских, и романовских, и польских марок, и петлюровских”.

У черговому зведенні Івана Віхірєва (№5) читаємо: “…Кисленко сказал, что Загородний в последних числах апреля вернулся из-за кордона, привез оружие и офицеров. 3.05.22. В уезде, в районе Елисаветграда, началась усиленная разведывательная работа отрядов Загородняго. По сведениям, полученным от крестьян, Загородний вернулся из-за кордона, привез с собой нескольких офицеров и несколько возов винтовок и патронов. В последнее время… группируются в отряды по 10 – 12 чел. кавалерии во главе с офицерами, снабженными картами и биноклями… Кавалеристы Загородняго одеты хорошо, имеют хороших лошадей, на 10 человек имеется 2 пулемета “Луис”. …Необходимо принять меры к из’ятию всех ненадежных и тяготеющих к закордону путем отправки их “за границу” (через Одесское ГПУ)…

В Компаниевке петлюровская организация, которая имеет большое влияние на всю волость, пользуется у крестьян большим доверием. Крестьяне интересуются Генуэзской конференцией… Петлюра, который лично якобы присутствует на конференции, отстаивает интересы крестьян.

Тройки по-прежнему раз’езжают по Компаниевской волости и убивают ответственных совработников… Партийные силы здесь очень слабы… Волость эта всегда была петлюровской и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский, Нестеренко-“Орел”-“Сирко”, и она несколько раз брала Елисаветград, так что на нее надо обратить внимание…”

14 травня 1922 року уповноважений Віхірєв доповідав, що Загородній в цей момент перебуває в районі Чутянського лісу, західніше села Чутівки. Чисельність його загону становить 50 шабель і 80 багнетів при трьох кулеметах.

У травні Загородній оперував і неподалік с. Миколаївка. Про це свідчить “Приказ №1 Председателю сельсовета и комнезама с. Николаевка Херсонской губернии” від 12 травня 1922 року:

“1. В случае, если мною или другими воинскими отрядами будет замечено, что банда Завгороднего будет скрываться в селе, то десятихатники… будут предаваться суду Военного Ревтрибунала как за явную контр-революцию.

2. Председателю сельсовета и комнезама предлагаю уничтожить банду из села в течение 2 недель… Командир кав. отряда (підпис)”.

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана: “Сам Завгородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами “УНР”, вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено. – Ред.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен”.

Сексот зазначав у доповідній записці, як у розмові з ним Загородній сказав, що “хоча його називають бандитом, він чесніше комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його”.

Проголошений ще 1921 року неп почав даватися взнаки: окупанти дозволили торгівлю й у людей уже відбирали не все, а лише частину. Зрозуміло, що селяни почали розживатися. Раніше, коли забирали все що хотіли, убиваючи при цьому незгідних, іншого виходу як братися до зброї не було. А нині з’явилась альтернатива. Її й обрали хлібороби, які знудьгувалися за мирною працею, та й вижити хотілося. Їхнє ставлення до партизанів погіршилося, бо через лісовиків можна було потрапити у смертельну халепу. Повстанці втрачали своїх союзників, а без їхньої допомоги боротьба не мала сенсу…

Чи згадали селяни своїх оборонців під час розкуркулення, коли те, чим вони розжилися, було відібрано?! Чи згадали зраджених ними оборонців під час Голодомору 1932 – 1933 років?!.

Але ради не було – боротьбу козаки мусили продовжувати, бо капітулювати означало вмерти або потрапити до в’язниці. Особливо ретельно лісовики нищили місцевих зрадників – комнезамівців, зокрема у селі Федвар20, в якому діяла досить міцна комуністична організація. Це знайшло відгук у більшовицьких агітках. Єлисаветградський повітовий виконком випустив велемовне звернення до селян, у якому намагався виступити їхнім оборонцем від “бандітов”, що буцімто у селян “забирають останніх конячок, корівок і останок зерна”. Нема межі цинізму окупанта!

У червні 1922 року неподалік Знам’янки півсотня Загороднього зупинила “службовий потяг” і наскочила на два “продовольчі маршрути”, тобто валки з “продподатком”. Тоді ж пригальмували ешелон між станціями Хирівкою і Трепівкою – для перевірки документів. Козаки обеззброїли червоноармійців, а чекістів, яким “пощастило” їхати саме в цьому потязі, розстріляли. Перевіряли документи й у мисливців на право носіння зброї. Якщо посвідку видав “гурток мисливців”, то такого чоловіка відпускали з миром.

Згодом до них приєднався Чорний Ворон зі Шполянщини на чолі кінного відділу (25 козаків). У липні спільно здійснили напад на червону залогу Федвар, відбили у запроданців своїх коней та ще й нових “прикупили”. Забрали кулемет “Максим” і червоний прапор.

А проти ночі на 9 липня 1922 року Загородній з двадцятьма козаками (12 кінних і 8 піших) ускочив у село Бовтишку. “Сильно поранивши шаблями голову комнезама і вбивши червоноармійця, який служив в загоні при повітовій ЧК тов. Качинського, банда сховалась у Нерубаївський ліс… – писав червоний ворог і робив висновок: – Відсутність у Чигиринському повіті військових частин сприяє розвитку бандитизму. Так, наприклад, банда Завгороднього, яка в червні розпорошилася, нині знову організувалась і ніким не переслідується”.

У липні Загородній і Гупало, не дійшовши згоди у питаннях тактики, посварились. Денис Гупало виступав за конспіративне перебування у лісі і був проти проведення терористичних акцій, бо не бажав привертати увагу червоних частин. Він пропонував обмежитися невеликими операціями, щоб здобувати засоби для існування. Загородній дотримувався іншого погляду: попри несприятливі обставини, продовжувати нещадно нищити червоних і зривати збір “продподатку”.

Хоч до згоди не дійшли, Гупало участь в операціях брав. У ніч на 23 липня кінний загін Загороднього (60 – 70 осіб) під червоним прапором повагом увійшов у Капітанівку, а тоді несподівано накинувся на ворога. Під шаблями загинуло семеро червоноармійців і їхній командир. П’ятеро червоноармійців отримали поранення.
24 липня вранці в с. Турині Загородній зчепився зі златопільською міліцією, а 26 липня з отаманом Срандою завітав у с. Матвіївку. Цей день став фатальним для п’ятьох більшовицьких наймитів. Стільки ж було поранено.

Провівши санацію у Матвіївці, отаман гайнув до Головківки, де знищив трьох співробітників волосного виконкому, одного старшого міліціонера, двох членів “ком’ячєйкі”, спалив приміщення волвиконкому разом із паперами.

27 липня у лісі, на схід від Ямки, відділ Загороднього несподівано зустрівся з кінним загоном міліції, що діяв спільно з “лєтотрядом №2”. Партизани, відступивши до с. Хайнівка, прийняли бій, під час якого втрачено двох коней і гвинтівку, а двох козаків поранено. Забравши поранених, повстанці сховалися в Ставидлянському лісі. Та, вирвавшись із-під удару каральних загонів, Загородній наштовхнувся на заставу ударної групи “по борьбе с бандитизмом” єлисаветградських чекістів. Після короткого бою повстанці знову відступили. Але назустріч Загородньому вже висунувся 3-й ескадрон 3-го кавалерійського полку. Під’їхавши на віддаль 200 кроків, москалі кинулися в атаку. На щастя, ударна група чекістів, яка продовжувала переслідування Загороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила наступ більшовицького ескадрону, який спішився і заліг. Поки більшовики били один одного, наші сховалися у лісі.

У серпні Загородній обеззброїв “незаможників” с. Капітанівка, які отримали рушниці від місцевого осередку комуністичної партії. П’ятьох, які не погоджувалися віддати гвинтівки, застрелили.

Коли отаман довідався, що у Федварі більшовики роздали зброю для боротьби проти “бандітов”, то вже наступного дня завітав у це село. Всіх тридцятьох осіб, які взяли зброю, довелося знищити.

Мешканець с. Гутниця Іван Кузьмич Сидоренко, 1892 року народження, розповідав про свою зустріч із Загороднім: “Поїхав я на Бугайове по снопи. Наклав, аж гарба тріщить. Коли гульк – чоловік тридцять лісовиків. Кажуть: “Скидай снопи і паняй до переїзду”. А на переїзді – Загородній. На коні й сердитий… “Був сю ніч на варті?”
Варта – то такі пости виставляли красні на ніч навколо села, коли на квартирі ставали. Із нашого ж брата, мовляв, ваше село, то себе охороняйте. “Не був”, – кажу. Хоча брешу. Боюся: розстріляють. “Як хвамилія? – Завгородній витяг книжечку. – Правда, не був”, – ховає книжечку. Радію: не донесли ще йому”.

16 серпня 1922 року о 7 годині ранку об’єднаний загін Загороднього і Голика-Залізняка (20 кінних і 45 піших), маючи три кулемети, налетів на 2-й взвод 2-го ескадрону 25-го кавалерійського полку, а другою групою у складі 30 вершників заскочив на станцію Хирівка. Спровадивши з цього світу трьох більшовиків, а трьох поранивши та захопивши кулемет “Люїс”, партизани заховалися у Чорному лісі.
О першій годині ночі 17 серпня Загородній заскочив у Дмитрівку, що за 8 верст від станції Знам’янка, але був відбитий загоном 75-го полку… Повстанці втратили одну тачанку, двох коней, друкарську машинку, три диски кулемета “Шоша” з набоями, гвинтівку, дві шаблі і червоний прапор із написом “Пятый Всеукраинский съезд Советов робитничо-селянских и червоно-казачьих депутатов”.

Тоді отаман розділив загони на трійки і п’ятірки, які терористичними актами буквально наводили жах на совєтських активістів. “Трійки Загороднього, – зазначали чекісти, – поширили свій вплив на весь Єлисаветградський повіт. Не минає і дня, щоб вони не зупинили кого-небудь із подорожніх. Відповідальні працівники бояться їздити в глиб повіту. Найбільшу активність вони виявляють у Володимирській волості і в районах Ново-Українки і Помічної”.

Влітку 1922 року москалі провели операцію, скеровану на остаточне знищення українського опору. Задум полягав у тому, щоб очолити партизанів лісостепової зони України, “дисциплінувати” і об’єднати козаків, взяти на облік всі загони, а згодом і кожного козака. По ходу роботи знищувати “для застрашування інших” анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих – тих, хто не піддався на московський гачок. Головну роль у чекістській операції мали відіграти т. зв. командир т. зв. військ Чорноморської групи “генерального штабу полковник Гамалія”, справжнє ім’я – Петро Трохименко, та “начальник штабу сотник Завірюха” (Терещенко).

Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха – колишні петлюрівці. Трохименко – нібито член Центральної Ради, за часів якої був комендантом Єлисаветграда. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його як учасника Визвольних змагань. Хто ж міг знати, що з квітня 1921 року Петро став “сєкрєтним сотрудніком” ЧК?!

Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалії” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, запально. Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове воїнство, піднімали дух у козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачило позитивну перспективу. Якщо досі козаки “без надії сподівались”, то тепер з’явилася “реальна” надія.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу… Але ж чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття. Найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною було використано проти неї та останніх її героїчних синів. Ось уривки деяких наказів, підписаних Гамалією та Завірюхою: “Наказ № (число нерозбірливе) Військам Чорноморської групи. По Наказу Командуючого групи отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу. Нач. штаба групи Сотник Заверюха”.

13 липня 1922 року “Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія” наказував Загородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того як вони зберуться у визначеному місці, негайно прислати у “штаб групи” зв’язок28.

У “Наказі №4 Військам Черноморської повстанчеської группи” говорилося: “Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого кирування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що, ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі так неможливо працювати. Але продовжують по старому.

Вчинки “окремих” отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них. Зрозумійте, хто Ви? Пам’ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу. Пам’ятайте, що від Ваших “окремих” вчинків гине загальна справа. Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі”.

У наказі №6 вже окреслюється головна мета чекістів: “Дати відповіді де яка організація, хто стоїть в голові”30. А в наказі №7 від 28 серпня 1922 року Гамалія-Трохименко робить наступний крок: “Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет… Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас”31. Під приводом наведення дисципліни Гамалія намагався з’ясувати стан організації, прізвища керівників і козаків.

Цим же наказом Загороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї Холодноярської кінної дивізії, а отамана Залізняка – командиром неіснуючого 1-го дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи, “а тим часом формувати 1-й кінний полк кінної дивізії”. Було б смішно, якби не гірко: ворог вже почав призначати керівників партизанських загонів!
Інші отамани теж отримали формальні призначення: отаманом 2-го полку став Чорний Ворон “з-під Лебедина”, 3-го полку – Денис Гупало, 4-го полку – отаман Вороний. “Назву полків придумать, – зазначали провокатори, – і сповістить в штаб группи”.

14 серпня 1922 року відбулася чергова зустріч із сотником-чекістом Завірюхою, який представив документи на начальника штабу т. зв. Чорноморської повстанчої групи. “Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, – згадував Загородній, – оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі”.

“На початку вересня 1922 р., – говорив на допиті 14 жовтня 1922 року Загородній, – я попрохав дозволу (ось так! – Ред.) у Гамалії зупинити потяг, оскільки козаки були роздягнуті та роззуті. Гамалія дозволив, і ми зупинили пасажирський потяг Ростов – Київ між ст. Фундукліївкою і Цибулевим. Всього в акції взяло участь близько 45 козаків, з них 15 кавалеристів… Під час зупинки потягу ми забирали лише обмундирування і зброю, по цивільним вагонам не ходили… Наприкінці вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Завірюха сказав, що буде Вища Отаманська Рада, яка й вирішить питання про загальне повстання”.

“З’їзд отаманів”, на якому чекісти планували арештувати керівників підпілля, з невідомих причин все відкладався, і “полковник генерального штабу Гамалія” підбадьорював Загороднього (щоб той не розчарувався від довгого чекання). 11 вересня 1922 року Гамалія писав: “Пане отамане… Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю… Мій привіт всім отаманам і козакам”. Справді, Гамалія зробив “все, що треба”. Спершу він обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто мав вирішити питання про всеукраїнське повстання, але, видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.

У наказі №10 нарешті було зазначено дату і місце проведення цього “з’їзду” – 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Згідно з наказом мусили прибути командири дивізій, полків і керівники підпільних організацій. Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України.
Щоб заінтригувати отаманів, у наказі №10 повідомлялося, що “на з’їзді будуть присутні ген. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький”35. Андрія Гулого-Гуленка на той час уже було заарештовано.

І ось надійшов той нещасливий день. Пастка була готова.
Завірюха запропонував їхати на з’їзд потягом, але Денис Гупало резонно зауважив, що Загороднього і Залізняка місцеві знають в обличчя. Тоді вирішили їхати кіньми – під виглядом червоноармійського загону. До Звенигородки вирушили Гупало, Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко і Олексій Добровольський. Їх супроводжував запроданець Завірюха.

Про цей день – останній перебування на волі – пізніше розповідав Ларіон Загородній: “Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з’їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де вони відстали. Вночі ми доїхали до залізничної будки – зв’язку Завірюхи. В будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпорядженням Гулого до Звенигородки. Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: “Пане Загородній, або праця, або (неясно. – Ред.) життя. Гулий-Гуленко”. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували”.

На з’їзд не прибули зі Звенигородщини Чорний Ворон і Ґонта (Іван Лютий-Лютенко), Вороний із Полтавщини, Лютий із Криворіжжя та деякі інші партизани.
До слова сказати, Денис Гупало відчував небезпеку, попереджав Ларіона, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки закликали Загороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка досвідченого отамана затягнула у пастку і його самого, і його побратимів – Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка і Олексія Добровольського.

Під час арешту в отамана вилучили револьвер системи “Кольт” №70217, австрійський карабін №7181 з патронами, срібний годинник призовий зі срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами, серед яких було кілька фальшивих посвідчень і мандатів, наприклад посвідчення на ім’я Юхима Гордієнка такого змісту: “Удостоверение дано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия… Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей”.

Мав Загородній і мандат на ім’я того ж таки Гордієнка про те, що той є “уповноваженим з проведення продподаткової політики у волості”. Було й посвідчення на те ж ім’я, в якому зазначено, що Гордієнку надається право безкоштовного користування селянськими підводами “в счет Трудгужналога”. Були й інші посвідки, наприклад на ім’я Нечипоренка.

Арештованих отаманів відправили до Києва – у Лук’янівську в’язницю. А Завірюха продовжував діяти. Ось уривок із доповіді командира Кам’янського взводу ЧОН про повстанський рух у Чигиринському повіті за 1922 рік: “23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в с. Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет. В конце концов, под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд. Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат. Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка тов. Лихачева под строгим секретом лично. Комзвод Каменского ОН (підпис)”.

4 січня 1923 року під час останнього допиту Ларіон звернувся до “уповноваженого КРО” Кубинського з пропозицією виявити загін Нагірного та розкрити Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб це зробити, говорив отаман, треба, аби його, Загороднього, випустили з в’язниці, дали загін – хоча би 6 – 7 чоловік на конях (до складу якого, напевно, мали входити Залізняк, Гупало та інші заарештовані) та можливість поїхати до Кам’янки, а звідти до кравця, який проживає неподалік с. Красноліски. Наміри Загороднього обдурити ЧК були наївні.

16 січня 1923 року слідство у справі холодноярських отаманів було закінчене. Ось уривок висновку окупантів: “1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного Представителя ГПУ на Правобережье Украины Курский Владимир, рассмотрев дело №446/7971 гр. Завгороднего Иллариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с. Кошарки Златопольской волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял, выяснил:

1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу… Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба… Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие: бои с Красными войсками под с.с. Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с. Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с. Матвеевка, захват 35 лошадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами, – в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях – в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст. Хировка – в июне 22 г., налет на с. Федварь, грабежи и убийства в этом селе – в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст. Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов – вот вкратце “революционная” деятельность атамана Завгороднего…”

18 січня 1923 року Загородньому висунули офіційне обвинувачення в бандитизмі, організації та участі у збройному виступі проти “советской власти” (ст. ст. 58, 64, 65, ст. 75, ч. 1 і ст. 76, ч. 1).

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів: отаманів Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, полковника Костянтина Здобудь-Волю, сотника Юрія Дроботківського, козаків Олексія Добровольського, Тимофія Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка. А талановитому інженеру Леонідові Мушкету дали 10 років ув’язнення.

9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. в камері №1 Лук’янівської в’язниці Києва, де утримувалися засуджені до розстрілу холодноярці, під час роздачі вранішнього окропу арештанти заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії тюрми, захопили 14 рушниць і набої до них. “Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.

Як вони уявляли собі ту втечу – важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція… А от ризикнули – не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється.

Відмикають всі камери: “Виходь, хто хоче, – тюрпод підпалюєм!”
Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим – дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.

Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.

Майже чотири години серед Києва точився бій…”

Коли безвихідь стало очевидною, отамани стали прощатися

– Загородній! – звернувся до товариша Чорнота. – У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

“Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу”.

Загалом під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинуло 38 чоловік. Згадаємо їхні імена: Добелас-Панок Едуард Юрійович, Пичкулич Петро Петрович, Жуковський Семен Іванович, Пашков Павло Іванович, Заєць Іван Никифорович, Гуменюк Йосип Павлович, Ранцев Григорій Маркович, Левицький Іван Іванович, Захаров Сергій Сергійович, Левицький Федір Іванович, Татищев Сергій Павлович, Мельник Іван Васильович, Данилевич Семен Захарович, Листопад Ілля Трохимович, Красниченко Григорій Харитонович, Ножин Михайло Андрійович, Петренко Дмитро Йосипович, Пєвнєв (Півнів?) Григорій Харитонович, Якубовський Михайлович Іванович, Петриківський Микола Адамович, Погуляшенко Петро Ілліч, Калитюк-Гейша Григорій Костянтинович, Загородній Ларіон Захарович, Голик-Залізняк Мефодій Фокович, Компанієць Тимофій Архипович, Добровольський Олексій Трохимович, Здобудь-Воля Костянтин Якович, Цап Василь Дмитрович, Опока Микола Іванович, Турок Михайло Степанович, Гайовий-Грисюк Іван, Дроботковський Юрій Володимирович, Ляшенко Іван Якович, Черкас Корній Тимофійович, Куниця Михайло Антонович, Гупало Денис Мусійович, Олійник Григорій, Куценко…

Невимовні страждання лицарів України на цьому не завершились: Батьківщина, за яку вони поклали свої буйні голови, вперто не визнає своїх героїчних синів. Переконливим свідченням цього є “Висновок в архівній кримінальній справі №1136” начальника відділу прокуратури Київської області І. Ф. Ленчевського від 22 вересня 1994 року. Ленчевський дійшов висновку, що українські повстанці “злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні”, а “кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим”. Відтак Ленчевський постановив, що борці за волю України реабілітації не підлягають.

Великорозумний висновок старшого радника юстиції Ленчевського затвердив 4 жовтня 1994 р. заступник прокурора Київської області, державний радник юстиції 2-го класу В. С. Калюжний. Ось така – мізерна! – ціна “самостійній, суверенній і ні від кого не залежній” Українській державі! Держава устами яничарів ленчевських та калюжних говорить: “Не відстоюйте мене. Не захищайте. Бо це бандитизм”.
Виходить, що захисники Вітчизни таки “не воїни”, а “разбойники, воры. Пятно в нашей истории”? Ні! – відповідає Тарас Шевченко. “Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане”.

І все ж, доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?..
Місце поховання холодноярців досі не виявлено. Та ніхто його і не шукає. Ніби і не за Україну віддали свої молоді життя Ларіон Загородній та його товариші…

Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2019