Достукатися: через кордони і попри черствість душі

Павло Бритенков – інвалід дитинства, який 9 років витратив на спроби оформити пенсію по втраті годувальника. І поки що ситуація залишилася незмінною. Значною мірою проблема полягає в тому, що Павлу важко порозумітися з людьми – він глухий.

Він народився у Потсдамі, куди направили його батька, що був військовослужбовцем. Павло втратив слух ще будучи маленьким хлопчиком – важко захворів, лікарі зробили все, щоб врятувати хлопчику життя, а от слух врятувати не вдалося. І з цього моменту життя хлопчика змінилося. Батька пересилали з одного місця служби на інше, далеко не скрізь була можливість знайти сурдопедагогів. Систематичну освіту з професіоналами Павло почав одержувати у Новомиргороді, коли його батько приїхав на чергове місце роботи у наш обласний центр.

Як відзначають педагоги, хлопчик був талановитий, добрий, розумний, але давався взнаки брак систематичної освіти протягом багатьох років.

На пенсію тато Павла Бритенкова вийшов під час служби у Кіровограді. Тоді ж родина продала квартиру – і виїхала в Росію, звідки були родом і мама, й тато. Виїхали всі, крім Павла, який одружився у Новомиргороді й залишився тут жити. Однією з причин стало несприйняття матір‘ю нечуючої невістки.

У 2001 році батько Павла помер – і сину прислали документи, на основі яких він мав право оформити пенсію по втраті годувальника, адже мав на це право, як інвалід.

З 2001 по 2009 рік я намагався оформити пенсію самотужки, – розповідає Павло Вікторович. – Проблеми виникали через те, що я живу в Україні, а батько жив і помер в Росії. А ще більше труднощів виникало через те, що у багатьох установах я не міг порозумітися зі службовцями, бо не можу до них говорити.

Потім я звернувся до батькового друга, теж військового, пояснив, що маю труднощі. Він зателефонував матері (ми з нею фактично не спілкувалися з того моменту, як родина поїхала в Росію). Вона приїхала, швидко все вирішила у військкоматі та інших установах і оформила пенсію на своє ім‘я – адже вона теж не працювала у період, коли їздила за батьком по різних місцях служби і він для неї теж був годувальником.

Коли мені принесли на підпис документи з пропозицією відмовитися від пенсії на користь матері, я ці документи підписав. І більше ми не бачилися. Вона померла у 2017 році. І я спробував оформити документи на пенсію по втраті годувальника вдруге.

Справа в тому, що раніше я працював – був період, коли жив у Кропивницькому й на «Червоній зірці» виконував роботу слюсаря-збірника. У Новомиргороді працював на консервному заводі – виготовляв тару. Потім був двірником на вугільному складі. А останнім часом знайти роботу не вдається. Маю пенсію 1400 гривень, є пенсія у дружини та обох дітей, які так само, як і ми, глухі. Ми тримаємо господарство, старша донька хотіла вчитися у вузі, але фінансово ми це потягнути не могли, тому вона одержала в училищі професію швачки, їздила на заробітки. Словом, нам би та пенсія була не зайвою.

Цього разу всі документи, які стосувалися роботи батька, доводиться шукати за допомогою переписки з російськими військкоматами, адже після того, як мати оформила пенсію, весь пакет документів відправили у Росію. Де саме вони там – не можемо навіть вияснити.

Через політичну ситуацію наш військкомат мені посприяти в цьому не може, хіба що надали юридичні консультації, щоб я знав, що робити і куди звертатися. Хочу подякувати за це юристу військового комісаріату Миколі Ланженку.

Допомагає мені у пошуках документів двоюрідний брат Олег Балакін з Росії. З рідним братом ми не спілкуємося. А допомагають порозумітися з посадовцями співробітники Новомиргородської загальноосвітньої спеціальної школи І-ІІІ ступенів, особливо наполегливо допомагає мені соціальний працівник Людмила Мазуренко.

Я не скаржуся. Я чоловік, у мене є родина, все, що ми маємо, ми надбали самі. У нас гарна родина, де всі один одного люблять і підтримують. Просто неприємно, що за володіння тим, на що я маю право, б‘юся з бюрократами загалом 9 років – і все безрезультатно.

…За словами керівника Ноовомиргородської районної організації Українського товариства глухих Катерини Сущенко, подібні ситуації – не рідкість для людей, які не чують і не можуть повноцінно спілкуватися у суспільстві. Багатьом допомагає спеціальна школа, де зберігається власний архів документів і своїм випускникам принаймні цими документами та послугами сурдоперекладу, які з власної ініціативи організували педагоги, заклад може надати підтримку. Але – допомогти можуть тільки тим, хто живе поруч. А нечуючих людей, які мають проблеми, чимало по всій території області та країни.

Олена Белінська.   (NB)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2018