До Сибіру у 15 років: репресії та депортація очима дитини

У Панчевому мешкає жінка, яка на власному досвіді відчула, що таке депортація та політичні репресії. Звати її Софія Флорінська. Коли її родину вивезли до Сибіру, дівчинці було всього 15 років…

– Це було у 1949 році, в Івано – Франківській області, колишня Станіславська, – розповідає Софія Іванівна. – Саме тоді була «революція бандерівців». Люди допомагали їм у всьому, а радянська влада була проти такого руху. Висунули вимогу бандерівцям, аби вони прийшли з повиною, склали зброю, та бандерівці продовжували воювати проти радянської влади.

Мені було п’ятнадцять років, я розуміла все, коли чула такі розмови. Тоді і розпочались репресії. Якщо були якісь докази співпраці людини з бандерівцями – тих забирали в тюрму. Могли й 20 років дати за пособництво. Жителі Іванофранківщини тоді здавали зерно як бандерівцям так і владі, дуже тяжко було жити.

Страждали селяни ще й тому, що влада насаджувала колгоспи. Моя родина була не дуже багатою, та батьки гроші заробляли, тоді колгоспу ще не було в нас. А як з’явився, вони не захотіли вступити. Нас репресували, а поле і все господарство забрали до колгоспу.

Репресували цілими родинами

У кінці 1949 року, здається це був листопад, за один день тринадцять сімей з нашого села, в тому числі й нашу, зібрали, перевезли до пересильного пункту Івано – Франківської області. Це був не перший випадок депортації родин з нашого села. Забирали нас – в чому стояли. Ніяких речей ми взяти з собою не змогли. Забирали всіх разом з дітьми – скільки було дітей, скільки й їхали з батьками…

Питали у тих, хто нас віз, чому це сталося, за що нас карають – а ті тільки знизували пленчима: «Політичні репресії»…

Ми знаходились у пункті пересилки до кінця 1950 – го року, жителів з нашого села переправили раніше ніж нас, нашу сім’ю залишили, так як мого старшого брата не знайшли. Весною нас повезли вже в Сибір, перевозили у товарних вагонах під посиленою охороною.

Було дуже багато людей, з Івано – Франківської, Рівненської, Закарпатської, Тернопільської та з інших областей України, тепер всі і не пригадаю, давно це було. Ми приблизно два тижні їхали, із зупинками на відпочинок. У вагоні топилась буржуйка, бо хоч це був квітень чи початок травня, та в Сибіру ще стояли морози.

Ми їхали й плакали, бо не знали, що на нас чекає.

Коли нас везли вже біля Іркутської області, як зараз пам’ятаю, була станція «Зима», доправили до залізнично – дорожного клубу, тут нас розподіляли по колгоспах. Ми потрапили дуже близько біля району, за два кілометри, люди були дуже привітні, приносили їжу і одяг, так як нас забрали без речей, нічого не було.

Ми були не першими депортованими – раніше сюди привозили людей з Литви, Латвії, Естонії, тому всі знали, чого очікувати, й готувалися до приїзду. Підготували натоплене приміщення, одяг, довели до ладу кілька старих дерев’яних хаток – наc поселили по дві родини у кожній хатці.

Ми хотіли тільки одного – повернутися на рідну землю!

У Сибіру жителі до нас ставились добре, я не можу ні на кого ображатись. Багато хлопців місцевих залицялися до українських дівчат, та більшість з нас не хотіли будувати там родини, а хотіли повернутися додому. Тих, хто залишився, було небагато. Наша сім’я повернулася вся, крім батька, який захворів і помер на чужині. Я вийшла заміж у 27 років – як повернулася на українську землю.

Ми прожили у Сибіру вісім років, були постійно під охороною, не мали права без дозволу у район піти. А коли наглядач дозволяв відвідати райцентр, то мала можливість зустрічатися з земляками. Особливих скарг не чула і від інших депортованих. Засудженим, звісно, було набагато важче.

Прцювала я на фермі дояркою, перший секретар райкому партії сказав, що мені потрібно вчитись. Я не погоджувалась оскільки ми були під наглядом.

Після реабілітації наша сім’я повернулась на батьківщину. Брат з часом одружився на дівчині, у якої були родичі в Кіровоградській області, ми вирішили переїхати. Нас нічого не тримало, у нас у селі не було ні будинку, ні господарства, взагалі нічого, відібрали все, а в нашому будинку жили чужі люди. Переїхали ми в радгосп «Більшовик» Олександрійського району. Там я вийшла заміж, зустріла свою долю, чоловік у мене дуже добрий і чуйний був, працював директором станції штучного запліднення тварин.

До Новомиргородського району приїхали тому, що він був родом з села Канежа. На Новомиргородщині ми жили, працювали, ніхто ніколи не дорікав мені, що я була репресована й депортована, більше того – маю нагороди за працю. У селі до мене багато років звертаються по імені й по батькові. І я дуже вдячна людям за таке ставлення.

Повернули втрачене лише на папері

Коли ми повернулися з Сибіру, нам видали довідку про повернення всього майна і встановлення всіх прав громадянина. Та це був тільки папірець, ніякого майна нам ніхто не повернув. Тільки у 80-х роках зустріла знайому, яка розповіла, що одержала чотири тисячі карбованців компенсації за батьківське майно. Спробувала я тоді шукати правди і добиватися своїх прав. Чоловік з мене сміявся й казав, щоб не морочила собі голову: «Забрали корову, хай беруть і теля». А я добивалася, доки не з’ясувала, що закон про ці компенсації діяв тільки три роки. Хто не встиг – його проблеми. На Західній Україні більше людей про це знали, а у нас в Панчевому я була єдиною депортованою, мені ніхто про це не повідомив – то я й не знала про такі можливості.

Образливо мені, що нічого не залишилось від батьків. Що навіть копійки батьківської не залишилось моїм дітям.

Софія Іванівна зараз живе сама, чоловіка вже немає одинадцять років. Її підтримують діти, онуки і правнуки. І зараз вона вдячна долі, що життя налагодилось.

Анастасія Булашенко. (NB)

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017