Десь там, на культурному фронті…

«Вересневі самоцвіти» цього річ були особливими. І цьому сприяло все – і ювілей свята (театрали зібралися сорок пʼятий раз, щоб вшанувати памʼять засновників українського театру та подивитися на здобутки спадкоємців традицій корифеїв), і становище в країні, коли особливо гостро постало питання національної самоідентифікації і нарешті люди замислилися про своє коріння, і наявність власних зірок першої величини, як, наприклад, Ада Роговцева, та гостей з Європейського Союзу…

Ще жодного року на цьому святі я не бачила стільки правоохоронців. Ну, все зрозуміло – країна перебуває в стані так званої гібридної війни, досі присутність міліціонерів, лікарів та пожежників була суто символічною, але – не цього року.

– Зараз ми, як ніколи дотепер, розуміємо важливість української культури, – підкреслив у своєму виступі голова спілки письменників України Михайло Сидоржевський, який, до речі, вручив двом нашим землякам – Віктору Погрібному й Олександру Косенку – відзнаки. – Там, де не приділяли досить уваги розвитку культури, зараз йдуть бої… Свого часу у 1942 році Уїнстону Черчілю поклали на стіл бюджет Великобританії, у якому не було передбачено видатків на культуру – «бо війна ж!». І він спитав – якщо ми нічого не виділяємо на культуру, то за що ж ми воюємо? Нація формується вищими ідеями, провідниками яких є представники культури. І тут сьогодні мали б бути представники не лише місцевих засобів масової інформації, але й каналів СТБ, 1+1 та інших, які навіть зараз віддають перевагу ток-шоу й серіалам.

Ювілейні «Самоцвіти» показали присутнім те, що зазвичай залишалося «за кадром» – розповіді про буденне життя під час становлення корифеїв. Звучав аудіозапис голосу Івана Карпенка-Карого, який декламував поезію «Доле, де ти?» Тараса Шевченка. Актори зачитували спогади корифеїв про часи їхньої юності, коли ще школярами вони створили свій перший театр, приїхали виступали в село Щенюківку – і там людей у приміщення, де вони виступали, набилося стільки, що видушили близько пʼяти вікон! Наступного дня на виставу люди не зібралися – зʼясувалось, що їх скликали на вечір. А школярі так довго чекати не могли, тому приїхали виступити аж на Масляну – і вісім артистів тоді заробили за свої виступи по півтори алтини. Досить багато, щоб в прекрасному місті Єлисаветграді бігти щодуху по домам, доки їх не пограбували.

Прекрасною постановкою «Степові орли» порадував Кіровоградський обласний академічний театр імені Марка Кропивницького. Актори відтворили на сцені одночасно й історію успіху одного з перших українських театрів, і кращі фрагменти театральних постановок. І все це було на диво сучасно – карʼєра корифеїв здавалася втіленням американської мрії, для реалізації якої люди пройшли шлях від підмостків у деревʼяному театрі «місткістю від 200 до 400 карбованців» – до гастролей, які проходили з аншлагом навіть у сезони, які для всіх російських театрів з гарною репутацією були провальними. Ось таким був попит на українську культуру.

Антрепренер, який організовував гастролі корифеїв, за один сезон поклав собі в кишеню 10 тисяч карбованців чистого прибутку! А київська громада українців постановила опікуватися цим театральним колективом – і так вони стали підопічними Михайла Старицького, який був одночасно затятим театралом і заможною людиною.

Якщо подивитися на твори, які ставили на сцені корифеї, то й не дивно, що люди йшли у театр. Ми у ХХІ столітті відчуваємо сучасність пісні Возного (на слова іще Григорія Сковороди!) з пʼєси «Наталка-Полтавка»:

Всякому городу нрав і права,
Всяка іміє свій ум голова,
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.
Лев роздирає там вовка в куски,
Тут же вовк цапа скубе за виски,
Цап у городі капусту псує,
Всякий з другого бере за своє.
Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме;
Бідний багатого – певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить:
Хто не лукавить, то ззаду сидить,
Всякому рот дере ложка суха, –
Хто ж є на світі, щоб був без гріха?

Достойно виглядали, навіть на фоні Кіровоградського обласного театру, новомиргородські театрали. Слід зазначити, що цього року на «Вересневі самоцвіти» були запрошені всього два регіональні театри – з Компаніївського та Новомиргородського районів. Нас представив на Театральному полі колектив міського будинку культури зі складною, глибоко психологічною театральною постановкою – «Мальви». Історія про жінку козацького сотника, яка потрапила з двома маленькими дітками в полон і багато років прагнула повернутися на батьківщину, не могла залишити глядачів байдужими. Кульмінацією пʼєси став момент, коли трапилася нагода здійснити цю мрію – а вже дорослі діти сотника відмовилися від повернення в Україну, бо знайшли своє місце на чужині…

Наші земляки на «Вересневих самоцвітах» отримали нагороди – колектив отримав диплом ІІ ступеня за зайняте друге місце в конкурсі-огляді «Театральна весна Кіровоградщини» та диплом учасників ювілейного свята «Вересневі самоцвіти».

І в контексті розвитку театру на малій батьківщині Івана Карпенка-Карого хотілося б запитати в городян – а хто з вас бачив цю постановку, за яку (кажуть в кулуарах) колективу МБК світить звання «народного»? Чому ми не бачимо таких постановок у себе вдома – натомість театр гастролює по сусідніх районах? Хіба немає зовсім ніякої можливості створити цим талановитим людям нормальні умови для самореалізації?

Втім, не одними відзнаками й нагородами жило Всеукраїнське свято. Для дітей Кіровоградський обласний ляльковий театр представив казку про Лисичку-сестричку й вовка-панібрата. Так-так, на Всеукраїнському святі чимало людей були присутні з дітьми, наймолодшим з яких не виповнилося й року!

Дорослі ходили, обирали собі рукотворні сувеніри – і обговорюючи, де ж можна придбати собі на памʼять презентовану на святі двогривневу монету, випущену на честь Марка Кропивницького. На одному боці монети – зображення театру, на другому – сам керівник трупи у вигляді ляльковода. Це – третя монета, присвячена нашій області, і перша – присвячена особистості.

Мало хто міг спокійно пройти мимо художника, який тішив всіх шаржами на присутніх.

І ще менше було тих, хто міг байдуже пройти мимо фотовиставки, присвяченої подіям останніх двох років… Тут були представлені фото і героїв Майдану, і патріотів, які прийняли на себе удар на Сході, і чимало зафіксованих для потомків моментів істини.

Мабуть, саме тому на диво органічно на Всеукраїнському святі звучали мелодії «Show must go on» та «We are the champions» у виконанні Військового оркестру Кіровоградського гарнізону.

Шоу має тривати. Бо ми – чемпіони. Все витримаємо і переможемо там, де будь-хто інший поступиться.

А інакше – за що ми боремося вже не одну сотню років?

Олена Белінська.

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017