Чому треба реагувати, якщо при вас б’ють дитину

Я – з тих мрійників, які вірять, що світ змінився настільки, що дітей вже не прийнято бити вдома, що мода на різки йде в небуття і повага до особистості дитини стала головним принципом виховання.

Але, на жаль, дійсність щодня підносить мені історії дітей, чиї батьки, керуючись дивними поясненнями, все-таки б’ють власних чад. Найчастіше від них звучить аргумент, що спантеличує: “Мене били – і я виріс людиною!”.

Виникає відчуття, ніби для них виховання дітей – це помста за їх власне зганьблене дитинство, програвання власних життєвих сценаріїв: нехай знає, нехай покається, хай не розслабляється! Я ж вижив!

Я завжди кажу батькам: “Те, що ви стали людиною, схоже на диво і, можливо, навіть показник вашої мужності, але у вашої дитини може не вистачити сил боротися з вами, і вона здасться: стане нікчемною, залежною, брехливою. Як ви будете справлятися вже з цими проблемами? ”

Я переконана, що бити дітей – це слабкість і зрада.

Зрада від людини, до якої дитина найбільше прив’язана, якій більше всіх довіряє, якій безумовно вірить, що просто зобов’язана давати почуття безпеки.

І саме фізичний біль не зрівняний з тим болем приниження і втрати віри у себе і адекватного дорослого, болем надламаної дитячої прихильності до батьків.

Часто діти сприймають цей біль, як індульгенцію – можливість дати батькові розрядитися, внутрішньо ніби розуміючи природу цієї слабкості, оцінюючи безпорадність батьків у боротьбі з власною особистістю.

Вони так і кажуть: “Ну нехай поб’є, ну може йому легше стане, я потерплю”.

Вони, такі маленькі, але такі внутрішньо дорослі дають можливість знавіснілим від гніву батькам “розрядитися” на собі, ставляться філософськи до цієї їхньої “слабкості”.

Проблема якраз в тому, що батьки б’ючи дитину, бачать швидкий миттєвий результат, у вигляді страху і покори, але абсолютно не помічають глибокого ураження психіки, яке дасть свої наслідки значно пізніше – в нездатності встановлювати тривалу прихильність, в невпевненості, в агресії, в постійній брехні і озлобленості.

Так, якщо ви вдарили малюка по попі, може і не варто відразу ж рвати на собі волосся і посипати голову попелом, але важливо розуміти ЩО відчуває дитина і ЧОМУ ви не змогли вчинити інакше. Даючи відповідь на ці питання, ви зможете знайти адекватні способи виховання, які підійдуть саме вашій дитині.

Значно гірше, коли для дитини побиття – єдиний спосіб бути поміченою. “Мама про мене згадує тільки тоді, коли мене б’є, коли я погано себе веду” – каже мені дівчинка на прийомі. В інший час мама зайнята і “слухняне” чадо просто не помічає. У мами відповідальна робота і там мамі потрібно тримати себе в руках. Дитина для таких батьків – груша, на якій можна відігратись, злити накопичену за день злість на керівника, на роботу, на життя …

Для мене питання бити чи не бити не стоїть, і я знаходжу мільйони доказів і для своїх клієнтів, для того щоб переконати їх, що бити дітей не можна. Але я дивлюся на ситуацію більш глибше.

У потоці життєвих ситуацій ми все частіше стикаємося з тим, що батьки б’ють своїх дітей при нас – в школах, на дитячих майданчиках, в супермаркетах і просто на вулиці.

І якщо ми, цілком адекватні люди, прийняли рішення не використовувати фізичні покарання у власній родині, чи можемо ми і повинні ми заступитися за чужу дитину, якщо перед нами постає картина насильства в повній її красі?

Зауважу, що якщо така жорстокість виникає по відношенню, наприклад, до собаки, у нас миттєво виникає природне бажання заступитися за тварину, зробити зауваження кривдникові, припинити це діяння.

Але якщо при нас мати або батько б’ють власну дитину, ми часто намагаємося оцінити власні шанси і знайти собі (або йому) виправдання: “напевно, він уже їх так дістав”, “вже точно огидно поводився”, “не слухняний, звичайно ж” !

І мало кому приходить в голову усвідомити, що відчуває в цей момент сама дитина, яку біль і яке приниження вона відчуває, коли її б’ють прилюдно.

Неможливо іноді навіть уявити, з якими не зворотніми внутрішніми процесами можна зіткнутися в наслідку, як це ламає волю, впевненість в собі, самооцінку, все те, що трепетно вирощують в своїх чадах сучасні батьки.

Парадоксальне й те, що діти, описуючи подібні ситуації, говорять не про біль і приниження, а про сором, і сором не за себе, а за поведінку батьків!

Кажуть, що немає чужих дітей? Але, на жаль, наше суспільство зовсім не готове визнати те, що є діти, які потребують допомоги інших дорослих, і захищати їх доведеться від власних батьків.

Сумно, але батьки на всьому пострадянському просторі вважаються безумовними власниками своєї дитини, практично суверенними, і визнавати або не визнавати в ній особистість – батьківська приватна справа і зовсім не обов’язок.

Мислять батьки приблизно так: поки дитина не виросте, а кожен сам визначає свій термін дорослішання, я можу робити з нею що захочу. Можу любити або ігнорувати, і можу принижувати, примушувати, бити …

І ця дика естафета передається з покоління в покоління якимось патерном, більше схожим на армійську дідівщину. А якщо таке ставлення до дітей в суспільстві, то і вирішувати бити чи не бити можуть тільки вони – батьки!

Тому багато наших співвітчизників, вважають абсолютно законним невтручання в насильницькі розбірки між членами однієї сім’ї.

Більш того, наше суспільство до того дійшло, що на деяких форумах батьками серйозно обговорюються засоби впливу на чужих дітей, які “заважають нашим хорошим” і застосування фізичних покарань до чужих дітей теж вважається цілком адекватним.

Я завжди дотримуюся одного важливого принципу: виховувати чужих дітей, якщо вам на те не дали повноважень, ви не повинні! Повноваження даються педагогам, вихователям, няням – всім тим, хто бере участь в навчанні і вихованні дітей, маючи профільну освіту і кваліфікацію.

Ці люди зобов’язані використовувати законні, не насильницькі, адекватні і такі, що не принижують гідність, методи навчання, виховання, впливу.

Якщо вам ніхто не доручив виховувати чужу дитину, ви не маєте на це право.

Але зовсім інша справа, якщо на ваших очах відбувається насильство.

Так, часто нам дуже важко відрізнити саме насильство – ми так звикли до нього в побуті, що просте “розсілася, така жирна” сприймемо за жарт, ніж серйозною образою.

Але коли при нас б’ють дитину – мовчати буде злочином.

Не мовчіть! Зверніть, увагу, зробіть зауваження, зателефонуйте в поліцію, зніміть на камеру – все може знайти свій сенс і мати реальний результат.

Так, вас можуть послати, образити і навіть побити.

Так, більшість людей, що побачать це, зроблять вигляд, що нічого не відбувається і сором’язливо відвернуться.

Так, поліціянт, що приїхав на виклик, може посміхнутися: “Навіщо викликали? Справи сімейні – мають право, вони ж батьки!”

Але якщо ви зможете, не пройдіть мимо, зверніть на це увагу, то, можливо, хоч у однієї дитини буде шанс повірити в людей.

Нам вже давно потрібно міняти закони, які зовсім не націлені захищати дітей від насильства. Нам на практиці необхідна ювенальна юстиція, яка існує в багатьох країнах і регулює відносини дорослих і дітей в правовій площині.

Міфи про те, що ювенальна юстиція зробить з наших дітей донощиків – незмістовні. Адже саме ми, батьки, формуємо у дитини життєві принципи і погляди на різні області взаємин, ми й пожнемо ті плоди, насіння яких посіяли.

Так, суспільство не готове, так, воно буде чинити опір, але я знаю вже достатньо адекватних людей, які не пройдуть повз дитину, яку б’ють її ж батьки.

Це дає мені віру в те, що і всі ми змінимося.

За  life.pravda.com.ua

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017