Адаптовуватися після пережитого треба разом

Фактично наша країна живе у стані війни, але для когось вона лише на екранах телевізорів, а для когось з автоматом в руках, з постійним лунанням вибухів. А отже й реальність сприймаємо ми по-різному. Із зони АТО чоловіки повертаються іншими. Побачене та пережите там вже ніколи не зітреться з їхньої пам’яті. Солдат приїжджає із війни, але війна приїжджає з ним, а точніше у ньому. Мирне життя часто стає для них випробуванням. Тому що колишнім світ для людини, який тримав у руках зброю, вже ніколи не буде.

Повернення бійця додому – це величезне щастя. Та за час його відсутності вдома змінились ви, змінився і він. Постає необхідність знову налагоджувати стосунки. Це є певним стресом.

Окрім того, не варто забувати про психічні зміни в учасника бойових дій. Ось він поряд, але раптом у нього «зникає» погляд, він ніби зависає, замикається в собі, або навіть може вийти з кімнати і замкнутися в іншій, або взагалі може піти з дому. І це не тому, що він став до вас байдужим, а тому, що включаються набуті у військових діях навички самозбереження і прагнення сховатися навіть від тих, від кого насправді очікує підтримки і розуміння. Частіше за все родичі на такі зміни реагують безпорадністю, відчаєм, почуттям провини. Було б дуже добре, якби сім’я, друзі зуміли справитись з цими емоціями і почуттями конструктивно, не придушуючи їх у собі, а виражаючи їх так, щоб вони були зрозумілі і їм, і бійцю, і сприймались максимально безболісно.

Учасникам бойових дій досить важко ділитися тим, що вони пережили. Але якщо вони діляться – то важливо вислухати, прийняти все, що вони розповідають, бо якщо цього не зробити, солдати починають відчувати себе чужими у суспільстві, заради якого воювали.

Тож як допомогти нашим Героям повернутися до попереднього життя, як навчити знову посміхатися і радіти життю.

Не забороняйте переживати. При поверненні екс-боєць не відразу може переключитися на інший режим, почати вирішувати якісь побутові питання або аналізувати свій психологічний стан. Він переживає минуле і проектує його на сьогодення. Але неусвідомлено. Солдати бояться флешбеків (раптових спогадів про війну), у них порушений сон, вони не можуть сконцентруватися, часто хочуть спати в одязі, підхоплюються уві сні. Рідні солдата повинні знати, що це природна реакція на ті навантаження, які відчувала його психіка. Їхнє завдання – не забороняти бійцеві прожити цей період.

Потрібно максимально упередити болючі спогади, перебити запахи. Скажімо, кладіть чоловіку/синові напахчену хустинку в кишеню. Тоді навіть, якщо він захоче ходити у військовій формі, вона вже все одно не буде пахнути, як на війні. Вкладіть в його портмоне щасливі фото вашої родини. Але будьте готові, що боєць може прибрати їх. Сім’я не закривала його від ворожої кулі. А побратими – так. І саме вони будуть якийсь час сприйматися солдатом як головні і близькі люди. Потерпіть, не дорікайте.

Створіть атмосферу спокою. Вилікувати його душу можна, тільки забезпечивши безмежну любов, відчуття тилу, смачну їжу, тепле ліжко. Треба занурити солдата в атмосферу домашньої стабільності

Не питайте першими. Розпитувати бійця ні про що не потрібно. Рано чи пізно заговорить сам. І тоді ваше завдання – питати не «як було?», «а він що?», «а ти що?», а питати про його почуття: що він відчував у той момент, що відчуває зараз? Це допоможе бійцеві прожити ту травму і не отримати нову.

Не квапте солдата. Ні в якому разі не варто втягувати солдата «в це життя» побутовими дорученнями. Спочатку він повинен «відгорювати», і тільки потім. Інакше ви заженете травму всередину. Він сам почне проявляти до них інтерес.

Плачте, якщо плаче він. Плакати потрібно. Але не першою, а разом з чоловіком/сином. Це сигнал: «Я з тобою», «Я відчуваю те ж, що і ти». При цьому тримайте за руку або хоча б торкніться його.
Реагуйте без емоцій. Не лякайтеся, якщо застанете його бігаючого або годинами дивиться в одну точку. Обидві ситуації – реакція на травматичні події. Посидьте удвох, запитайте про самопочуття, запропонуйте чаю або поспати.

А найголовніше просто будьте поряд, розділяйте його надії і сумніви, переживання. Просто тримайте за руку чи гладьте плече. Обнімайте. Дивіться в очі, не відводьте погляду, усміхайтеся. Адже попереду все життя.

Кручак О. Д., практичний психолог
Центру психологічної підтримки воїнів АТО та їх родин

Поки що немає коментарів.

Відповісти

Ви повинні зайти під своїм логіном щоб прокоментувати.

Новомиргород © 2008-2017